Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Він спинився, побачивши, що той високий юнак, з яким він перед тим розмовляв, повертається назад.
— Пан Гільйом Порк’є, — відрекомендував він його абатові, — син лікаря Порк’є.
Потім, коли Гільйом сів, спитав його сміючись:
— Ну, що гарненького бачили ви там, на тім боці?
— Нічого особливого, — весело відповів Гільйом. — Я бачив подружжя Палок. Пані Ругон завжди садовить їх десь за портьєрами, щоб запобігти нещасному випадкові. Кажуть, що коли одного разу якась вагітна жінка побачила їх, то мало не скинула… Палок пожирає очима Растуаля, мабуть, сподівається вбити його своїм поглядом. Ви знаєте, ця потвора Палок гадає, що він помре головою суду.
Обидва зареготали. Бридкість подружжя Палок завжди була предметом вічних глузувань у тісному колі урядовців.
Син Порк’є вів далі, стишивши голос:
— Я також бачив пана Бурде. Чи не здається вам, що він ще більше схуд після обрання маркіза де Лагріфуля? Бурде ніколи не примириться з тим, що він уже не префект; він віддав своє орлеаністське незадоволення до послуг легітимістів, сподіваючись, що це приведе його прямісінько в палату депутатів, де він спіймає префектуру, за якою так побивається… Він страшенно ображений, що перевагу віддали дурневі маркізові, цьому ослові, який у політиці нічого не тямить, тоді як він, Бурде, розуміється на ній, і то дуже добре.
— Він нестерпно нудний, отой Бурде, в своєму застебнутому на всі гудзики сюртуці, із старосвітським плоским капелюхом на голові, — сказав пан де Кондамен, знизавши плечима. — Якби цим людям дати волю, вони зробили б з Франції школу адвокатів і дипломатів, в якій, запевняю вас, можна було б умерти з нудьги… А-а, до речі, Гільйоме, я хотів вам сказати, мені про вас говорили, ніби ви страшенний гульвіса…
— Я? — вигукнув сміючись Гільйом.
— Ви, ви, мій любий, і зауважте, що це я почув від вашого батька. Він у розпачі, каже, що ви граєте в карти, проводите цілі ночі в клубі та в інших місцях… Це правда, що ви знайшли десь за тюрмою якусь підозрілу кав’ярню і з цілою ватагою таких самих гульвіс справляєте там дикі оргії? Мені навіть розповідали…
Побачивши, що в будуар увійшли дві дами, пан де Кондамен почав шепотіти на вухо Гільйомові, який ствердно кивав головою, пирскаючи від сміху. А той, очевидно, щоб додати якісь подробиці, нахилився й собі. І обоє, все наближаючись один до одного, з блискучими очима, довго ще втішалися цією історією, яку не можна було розповідати в присутності дам.
Абат Фожа залишався на своєму місці; він уже не слухав, а стежив за паном Делангром, який метушився у великій вітальні, розсипаючи компліменти. Це видовище так захопило його, що він не помітив абата Бурета, який манив його до себе рукою. Абат мусив торкнути його за плече, прохаючи йти за ним, і повів його до кімнати, де грали в карти, з виглядом людини, що має сказати щось дуже делікатне.
— Мій друже, — промовив він, коли вони опинилися самі в кутку кімнати, — вам можна пробачити, бо ви прийшли сюди вперше, але я повинен вас застерегти, що ви себе дуже скомпрометували, розмовляючи так довго з особами, яких ви щойно залишили.
Абат Фожа дуже здивовано поглядав на нього.
— До цих осіб ставляться неприхильно. Певна річ, я не берусь їх судити і не маю наміру лихословити. З моєї приязні до вас я вас застерігаю.
Він хотів відійти, але Фожа затримав його і швидко сказав:
— Ви просто налякали мене, любий пане Бурет, прошу вас пояснити мені. Я думаю, що без усякого лихослів’я ви можете дати мені пояснення.
— Ну, добре, — трохи повагавшись, почав старий священик, — молодий хлопець, син лікаря Порк’є — це велике горе його шановного батька, він подає найгірший приклад учнівській молоді Плассана. Він наробив у Парижі безліч боргів, а тепер все в нашому місті пішло шкереберть. Що ж до пана де Кондамена…
Він знову спинився, немовби соромлячись тих жахливих речей, які мав розповісти, і, опустивши очі, повів далі:
— Пан де Кондамен дуже легковажний у своїх розмовах, і я боюсь, що в нього немає сталих моральних принципів. Він не милує нікого і викликає обурення всіх поважних людей… Нарешті, я вже не знаю, як вам це й сказати, ідуть чутки, що шлюб його не можна вважати достойним. Бачите он ту молоду жінку, що не має ще й тридцяти років, коло якої всі так упадають? Так от, одного чудового дня він привіз її до нас у Плассан не знати звідки. З першого ж дня вона стала тут всемогутньою. Це вона здобула ордени своєму чоловікові й лікареві Порк’є. Вона має в Парижі друзів. Я прошу вас, не кажіть цього нікому. Пані де Кондамен дуже люб’язна дама, щедро подає милостиню бідним. Я часом заходжу до неї, мені було б дуже прикро, якби вона подумала, що я її ворог. Коли у неї є гріхи, то наш обов’язок допомогти їй вернутися на шлях доброчесності, правда ж? Що ж до її чоловіка, то він погана людина. Тримайтеся якомога далі від нього.