Завоювання Плассана

— Дуже добре! Дуже добре! — пробурмотів він.

Попросивши пробачення у своїх партнерів, він підійшов потиснути руку абатові Фожа. Ругон, на той час дуже огрядний, блідий сімдесятирічний чоловік, засвоїв собі манери мільйонера. В Плассані говорили, що своєю гарною сивою головою і мовчазністю він скидається на політичного діяча. Перемовившись з абатом кількома ввічливими словами, він знову зайняв своє місце за картярським столом. Фелісіте, все ще усміхаючись, повернулася до вітальні.

Залишившись нарешті сам, абат Фожа не виявив ніякого збентеження. Він постояв трохи коло картярів, наче для того, щоб подивитися на їхню гру. Насправді ж він оглядав шпалери, килими, меблі. Це була невелика кімната, обшита дубовими панелями; три її простінки займали великі книжкові шафи з грушевого дерева, оздоблені міддю. Кімната скидалася на кабінет високої урядової особи. Священик, напевно, вирішив уважно все оглянути і знову пройшов через усю вітальню. Витримана в зелених тонах, теж дуже строга, тільки більше оздоблена позолотою, вона поєднувала в собі поважність апартаментів міністерського діяча з крикливою розкішшю великого ресторану. З вітальні двері вели в будуар, де Фелісіте приймала своїх гостей вранці; цей будуар, із палевими шпалерами та оздобленими фіолетовою вишивкою меблями, був так щільно заставлений кріслами, пуфами, канапками, що там ніде було повернутись.

Абат Фожа сів біля каміна, ніби для того, щоб погріти ноги. Звідси через широко розчинені двері він міг бачити добру половину зеленої вітальні. Його непокоїло, що пані Ругон так надто вже приязно зустріла його, і він, напівзаплющивши очі, замислився над цією проблемою, якої не міг розв’язати. За кілька хвилин він почув за собою голоси; його крісло з високою спинкою зовсім закривало його; він ще міцніше приплющив очі і слухав, наче задрімавши від сильного жару каміна.

— Я був у них в домі в ті часи тільки один раз, — продовжував хтось низьким голосом розмову, — вони жили навпроти, на другому боці вулиці Банн. Мабуть, ви були тоді в Парижі, бо весь Плассан знав жовту вітальню Ругонів, цю жалюгідну вітальню, обклеєну шпалерами лимонного кольору по п’ятнадцять су за сувій, з меблями, оббитими утрехтським оксамитом, з клишоногими кріслами… А подивіться тепер на цю чорнюху в коричневому атласі, що красується там, на пуфі! Гляньте, як вона подає руку отому куцому Делангрові. Слово честі, вона простягає йому її для поцілунку.

Інший молодший голос засміявся і сказав потихеньку:

— Здорово довелося їм, мабуть, красти, щоб завести таку розкішну вітальню; ви ж знаєте, що це найкраща вітальня в цілому місті.

— Ця пані, — знову почав перший, — завжди мала велику пристрасть до прийомів. Коли в неї не було ані шеляга, вона пила саму воду, щоб подати ввечері лимонад своїм гостям… О! Я знаю цих Ругонів, як своїх п’ять пальців, я стежив за ними. Це дуже вольові люди. Апетити у них такі, що вони були б ладні пустити в хід ножі. Державний переворот допоміг їм здійснити мрію про розкішне життя, яка мучила їх сорок років. Отже, вам зрозуміла ця пожадливість до всіх ласощів, аж до розладу травлення!.. Оцей будинок, в якому вони тепер живуть, належав збирачеві податків, панові П’єроту, вбитому під час повстання п’ятдесят першого року під Сен-Руром. Їм справді таки пощастило. Сліпа куля звільнила їх від людини, яка їм заважала і спадкоємцями якої вони стали… І, безперечно, якби треба було вибирати між будинком і посадою збирача податків, Фелісіте вибрала б будинок. Вона цілих десять років очей не зводила з нього, з нестримною жагою вагітної жінки, робилась хвора, дивлячись на розкішні завіси на цих дзеркальних вікнах. Це було її власне Тюїльрі, як говорили в Плассані після перевороту Другого грудня.