Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Але де вони взяли грошей, щоб купити будинок?
— А! Це, мій любий, повито темрявою невідомості… Їхній син Ежен, той, що зробив у Парижі таку блискучу політичну кар’єру, депутат, міністр, довірений радник у Тюїльрі, легко здобув і посаду, і орден для батька, який тут утнув якусь хитру штуку. Щодо будинку, то вони купили його з допомогою якоїсь угоди, мабуть, позичили у когось з банкірів… У всякому разі, тепер вони багаті, шахраюють, надолужують прогаяний час. Я думаю, що Їхній син не припинив з ними листування, бо досі вони не зробили ще жодної дурниці.
Голос замовк, але зараз же почав знову з приглушеним сміхом:
— Ні, я мимоволі сміюся, коли бачу, як ця проклята дзига Фелісіте корчить із себе герцогиню!.. Я завжди згадую її жовту вітальню з потертим килимом, брудними консолями і засидженим мухами серпанком на маленькій люстрі. Ось вона вітається з панночками Растуаль. Ач, як вона грає шлейфом своєї сукні… Ця стара, мій друже, колись лусне від гонору посеред своєї зеленої вітальні.
Абат Фожа повернув трохи голову, щоб бачити, що діється у великій вітальні. Пані Ругон у всій своїй величі сиділа серед гостей; здавалось, вона виросла на своїх коротеньких ніжках, і під її поглядом королеви-переможниці схилялися всі спини навколо неї. Час від часу її повіки здригалися, вона ніби зомлівала серед темних шпалер, під золотими відблисками плафона.
— А ось і ваш батько, — сказав бас, — ось входить наш любий лікар… Дивно, що він нічого не розповів вам. Він знає про всі ці речі краще за мене.
— Е! Мій батько боїться, щоб я його не скомпрометував, — весело сказав другий голос. — Знаєте, він зрікся мене, запевняючи, що через мене він втратить своїх пацієнтів… Даруйте мені, я бачу там синів Мафра, піду потиснути їм руки.
Почувся гуркіт стільців, і абат Фожа побачив високого юнака з уже змарнілим обличчям, який пройшов через будуар. Його співрозмовник, який з такою злістю шпетив Ругонів, теж підвівся. Він сказав кілька компліментів дамі, що проходила біля нього, вона сміялась і називала його «любий пан де Кондамен». Тут абат впізнав у ньому того вродливого шістдесятирічного чоловіка, якого Муре показав йому в саду супрефектури. Пан де Кондамен підійшов до каміна, сів з другого його боку і дуже здивувався, побачивши абата Фожа, якого закривала висока спинка крісла. Але він нітрохи не збентежився і з апломбом світської людини звернувся до абата:
— Пане абат, мені здається, що ми оце сповідалися перед вами, не бажаючи того… Це великий гріх — лихословити про своїх ближніх, правда? На щастя, ви були тут і можете дати нам розгрішення.
Хоч як володів абат своїм обличчям, він все-таки ледь почервонів. Фожа чудово зрозумів натяк пана де Кондамена, що він притаївся тут, щоб підслухати їхню розмову. Але той був не з тих, які сердяться на цікавих, навпаки, він був дуже задоволений, що священик став його співучасником. Тепер він міг розмовляти вільно і згаяти вечір, розповідаючи скандальні історії про всіх присутніх. Це була одна з найулюбленіших його розваг. Цей недавно прибулий до Плассана абат здавався йому чудовим слухачем, тим паче, що у нього було обличчя людини, готової слухати найгидкіші плітки; та й сутана на ньому була занадто жалюгідна, щоб одвертість з ним могла мати неприємні наслідки.
За якихось чверть години пан де Кондамен цілком опанував себе. Він описував абатові Фожа Плассан з люб’язністю світської людини.
— Ви чужинець серед нас, пане абат, — говорив він, — і я був би щасливий стати вам у пригоді… Плассан — маленьке місто, до якого, кінець кінцем, можна якось пристосуватися. Я сам родом з околиць Діжона. Коли мене призначили сюди інспектором лісного відомства, я зненавидів цей край, я нудився тут смертельно. Це було напередодні Імперії. Після п’ятдесят першого року, особливо в провінції, було дуже невесело. В цьому департаменті всі жителі тремтіли від страху. Побачивши жандарма, кожен ладен був крізь землю провалитися… Потроху все заспокоїлось, усі повернулися до свого звичайного життя; мусив примиритись і я. Я не сиджу на місці, роблю верхи довгі прогулянки, завів кілька приємних знайомств.