Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
— Ми його майже не бачимо, — поспішив відповісти Муре. — Хіба тільки коли він виходить з дому чи повертається; до того ж він ніколи не заходить в розмови. Та це й не моя справа.
Він і далі недовірливо стежив за нею. Безперечно, вона знала далеко більше про абата Фожа, ніж хотіла розповісти. Проте пильний погляд зятя анітрохи не збентежив її.
— Це мені байдуже, кінець кінцем, — сказала вона невимушено. — Якщо він приємна людина, я завжди знайду нагоду запросити його до себе. До побачення, діти мої!
Вона піднімалась на ганок, коли на порозі з’явився високий старий чоловік. На ньому були чистенькі штани, пальто з синього сукна і хутряний кашкет, насунутий на очі. В руці він тримав батіг.
— А! Дядько Маккар! — закричав Муре, кинувши цікавий погляд на тещу.
Фелісіте роздратовано махнула рукою. Маккар був позашлюбним братом Ругона; з допомогою брата він і повернувся до Франції після того, як був скомпрометований участю в селянському повстанні 1851 року. Повернувшися з П’ємонта, він жив як заможний буржуа-рантьє. Придбав собі, не знати на які гроші, маленький будинок у селі Тюлет, за три милі від Плассана. Потроху він приодягся і навіть купив собі двоколку і коня. Тепер його частенько можна було зустріти на шляхах; з люлькою в роті, він втішався свіжим повітрям, вищиряючи зуби, як приручений вовк. Вороги Ругонів казали, що брати зробили разом щось дуже погане, і тепер Антуан Маккар живе на утриманні П’єра Ругона.
— Добридень, дядечку, — з притиском промовив Муре, — оце й ви завітали до нас у гості?
— Аякже, — простодушно відповів Маккар, — як і кожного разу, коли буваю в Плассані… А! Фелісіте! От кого не сподівався здибати тут! Я приїхав побачитися з Ругоном, треба було йому дещо сказати…
— І він був дома, правда? — стурбовано перебила вона. — Добре, добре, Маккаре…
— Так, він був удома, — спокійно відповів Маккар, — я бачив його, і ми поговорили. Ругон — то добра душа!
Він посміхнувся. Фелісіте потупцювала на місці, дуже стривожена, а він почав знову таким надтріснутим голосом, що завжди здавалося, ніби він з усіх глузує.
— Муре, мій хлопче, я тобі привіз двох кролів, вони там у кошику, я віддав їх Розі… І Ругонові теж привіз двійко, — ви знайдете їх у себе, Фелісіте, і скажете мені потім, як вони вам сподобались. А, шельми, які ж вони жирні! Я їх відгодував спеціально для вас… Що вдієш, діти мої, я люблю робити подарунки.
Фелісіте пополотніла й міцно стулила губи, а Муре не зводив з неї очей, посміюючись у душі. Їй дуже хотілося піти, але вона боялася, що Маккар почне тут щось розповідати про неї, якщо вона піде раніше за нього.
— Спасибі, дядечку, — сказав Муре, — минулого разу ваші сливи були просто чудові… Може, вип’єте чарочку?
— Від цього не відмовлюсь.
Коли Роза принесла йому склянку вина, він сів на поруччя тераси і почав пити його повільно, прицмокуючи язиком і розглядаючи вино проти світла.
— Це вино з сент-етропських країв, — сказав віл, — кого-кого, а мене не обдуриш, я добре знаю весь наш край.
Він хитав головою сміючись.
Раптом Муре спитав його з особливою інтонацією в голосі:
— А як там ся мають у Тюлеті?
Маккар підвів очі, оглянув усіх, прицмокнув востаннє язиком, поставив склянку поруч себе на кам’яне поруччя і недбало відповів:
— Непогано… Позавчора я мав відомості; вона почуває себе так само, як і завжди.
Фелісіте відвернулася. Запала мовчанка. Муре торкнувся найболючішої сімейної рани, нагадавши про божевільну матір Ругона і Маккара, вже кілька років замкнену в будинку для душевнохворих у Тюлеті. Маленька садиба Маккара лежала поруч, і здавалось, що Ругон оселив там старого дивака навмисне для догляду за хворою матір’ю.
— Вже пізно, — закінчив нарешті Маккар, підводячись, — а мені треба повернутись додому завидна… Ну, Муре, хлопче мій, я чекаю на тебе найближчими днями. Ти ж обіцяв мені, що приїдеш.
— Я приїду, дядечку, приїду.
— Та я хочу, щоб усі приїхали, чуєш, усі… Мені там нудно самому. Я вас добре почастую.
І, звертаючись до Фелісіте, він додав:
— Перекажіть Ругонові, що я розраховую також і на нього, і на вас. Те, що стара мати там під боком, не повинно стати на заваді. Що ж, ніколи й розважитися не можна?.. Я вам кажу, що вона почуває себе добре, її там доглядають. Можете мені повірити… Я почастую вас таким винцем! Я роздобув його на Сейських горбах. Від цього винця враз п’янієш. От побачите!
Говорячи це, він прямував до дверей. Фелісіте йшла так близько від нього, що, здавалось, вона виштовхувала його. Всі провели його на вулицю. Він одв’язував коня, віжками прив’язаного до віконниці, коли абат Фожа, який повертався додому, пройшов, злегка вклонившись, повз них. Наче чорна тінь промайнула нечутно. Фелісіте хутко обернулась, провела Фожа очима до сходів, не встигши зазирнути йому в обличчя. Маккар наче до місця прикипів від подиву, похитав головою і пробурмотів: