Tattoo. Читання по очах

– А з вами небезпечно, – підозріло примружилася старший слідчий. – Незчуєшся, як опинишся на льоду.

– А ми в Аріадни клубок позичимо.

– Я ж кажу, – пхикнула. – Тепер ось античністю шмагаєте. Думаєте, я так уже й пам’ятаю, хто це?

– Зустрінемось увечері – розповім. І не тільки про це.

– Таки заганяєте між прапорці.

– Навіть не думав.

– Розказуйте-розказуйте, – закивала дівчина.

– Чесне слово! – приклав до грудей руку Лисиця.

– Не вірю я вам! – Знову подивилася на монітор і клікнула.

– Розслідуйте. Вирийте відповідь. Тільки справу не порушуйте.

– Цікава пропозиція…

Олена задумалась, а потім знову кілька разів клікнула. Устигала на два фронти. Чи комп’ютер давав підказки і вона йому за це дякувала?

– До речі, – згадав про пакет із цукерками Лисиця. – Це вам. Від дяді Ко.

– «Київ вечірній»? – розцвіла усмішкою пані капітан.

– Ви крізь целофан бачите? – удавано злякався Богдан.

– Якби ж то… – зітхнула дівчина. – Дядя Ко завжди тільки такі передає. Знає, що я їх люблю.

– Правильна у вас любов, – проковтнув слину професор, згадавши, які ж насправді смачні ці шоколадні міні-гори з горішками всередині, і вручив «передачу».

– А ми зараз ними й поласуємо, – зробила несподіване відкриття старший слідчий, дістаючи важеньку коробку з пакета. – Тільки чай поставлю.

Вона сховалася за столом – і почулося пластикове «клац». Коли з’явилася рум’яна з підстілля, шумом озвався чайник.

– А ви чули про вбивство Костянтина Петровича Кречета? – несподівано «зіпсував» усе Лисиця, сідаючи. – Його вбили й викололи очі.

Олена подивилася на журналіста. Чого більше в тому погляді – насмішки, застороги чи цікавості, – сказати важко. Ймовірно, всього стільки, скільки захотіла повелителька погляду. Але здалося, що цікавості.

– Журналістське розслідування? – знову кинула оком на монітор, але до мишки не доторкнулася. – У нас цього не люблять.

– У Донецьку чи в міліції? – напружився Богдан.

– У донецькій міліції, – уміхнулася дівчина, не знаючи, що цим січе Лисицине серце. Не можна ж так. Він хоч і «журналіст», та все одно людина. – Коли добровільні нишпорки (часто за гроші) сунуть носа куди не слід. Не радила б я вам. У нас тут народ суворий. Всяке може трапитись.

– Кодаковський теж раніше не любив, – відповів на усмішку «богині» професор. – Але я його перевиховав. Повільно. Наполегливо. Не шилом, то швайкою. Але перекував меча на плуга.

Оленині красиві очі збільшилися. Автоматично.

– А хіба це можливо?

Неочікувана зміна на кілька секунд вибила Богданові «пробки». І що він такого сказав? Ніби пообіцяв збігати й повернутися за п’ять хвилин з убивцею Кречета. В наручниках. Із заклеєним ротом. Скотчем. Щоб не горлопанив усяку єресь про адвоката й несправедливість затримання невинного.