Tattoo. Читання по очах

– То це ж правда, – легко обурився Богдан, показуючи жовту картку очам. Наступна жовта стане червоною.

– Правда, що хлібом не годуй? – засяяла дівчина, професорові очі погодилися на червону.

– А ви та ще штучка, – посварився пальцем Лисиця, хоча не певен, що вийшло суворо. – Повернуся до Києва – дяді Ко розкажу, що я про нього думаю. Так підставив…

– Чим же це? – аж відсахнулася Олена.

– Не сказав, що ви – чарівна німфа, а не тупий служака. – Лисиця говорив щиро. Усе вилітало із серця. А потрапляло туди через очі. Які забули, що довкола ще вагони інших «об’єктів». Вони твердо не зраджували одному.

– А може, я і є «тупий служака»? – грайливо поцікавилася співрозмовниця.

– Я бачу тільки німфу, – відповів Богдан, а очі вже передали «солодку інфекцію» серцю. І там теж починалася «хвороба».

– Хочете, щоб я червоніла? – подивилася просто на професора дівчина. Того кинуло в кратер вулкана. Без шансів на порятунок. Обпекло всього.

– Капітани теж червоніють? – сяк-так видавив Богдан.

– Капітани – ні. Німфи – так. – Дівчина почала грати на повну. Це їй подобалось. Лисиці теж. І змінити він уже нічого не міг.

– Знав би, що йду до німфи, квіти б купив. І шампанське.

– На службі не можна, – зауважила Олена.

– Тоді після, – почав радіти професор, думаючи, що влучив у дев’ятку.

– Це пропозиція? – взялася за звичну справу старший слідчий. Лисиця навіть не відчув, що його вже допитують. Профі!

– На службі ж не можна пропозицій? – намагався викарабкатися він.

– Не можна, – категорично відповіла дівчина.

– Тоді пропозиція, – «вперся рогами» професор.

– А подумати я можу? – стала знову дівчиною пані капітан.

– Тільки про те, що надягти, – упевнено заганяв її в глухий кут Богдан.

– Який ви… – зіграла фатальну пристрасть Олена.

– Який? – перетворився й сам на слідчого Лисиця. Бо теж не дудка з бузини.

– Наполегливий і самовпевнений, – наголосила кожне слово старший слідчий.

– Наполегливий і впевнений у вас, – уточнив Лисиця.

– Уже й за мене все вирішили? – «наїхала» дівчина.

– Та ні. Просто вірю. А віра – сила потужна. Випробував на оцій ось шкурі, – провів руками «по собі». – Сотні разів.

– І не засперечаєшся…

– Еге ж, – погодився наполегливий «прибулець».

Дівчина подивилася на монітор і кілька разів клікнула. Потім знову повернулася.

– Гаразд, – мовила заклопотано. – Мені справді треба подумати. Чи зможу я змінити плани на вечір.

– Зможете, – сказав Лисиця. – Ви багато можете. Бачу.

– Перехвалите, – твердо зауважила дівчина. – І я візьму та й зіпсуюсь.

– Професіоналам це не загрожує, – одразу ж відреагував Богдан.

– За компліментами може ховатися маніпуляція, – із деяким сумом повідомила старший слідчий. – Чоловіки ж майстри в цьому.