Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Ага, – закивав донкор. – Навчи мене ще кашу їсти. Гречану.
– Пізніше, – знову втупився у блокнот Лисиця. – Йдемо далі. «Не варто бити мух на голові в тигра». Гм… Із «сильними світу донецького», схоже, Кречет жив у мирі.
Ігор промовчав, але скептична посмішка на обличчі таки засвітилась.
Лисиця проковтнув і це. Він зараз був машиною. Ну, майже машиною. Електронно-обчислювальною. Яку потім, якщо пощастить, назвуть «комп’ютером».
– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – озвучив наступний «пункт» Богдан. – Це він про те, кому могла бути потрібна Кречетова смерть. Виходить, що таких людей трохи є. Далі – про можливу помсту. Тут він таке видав, що я не дуже розумію. «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». Зрозуміло, що це натяк на вміння приглушити в собі негативні емоції. Виходить, що, можливо, й були люди, які хотіли Кречетові помститися, але до його смерті вони не причетні? Тоді це не помста. Приблизно так. Іншого я тут не бачу.
– А може, не знав потрібного прислів’я. Чи забув. От і зморозив перше-ліпше. Не буде ж він втрачати обличчя. – Ігор теж почав потроху вступати в «аналітичне братство». Кандидат у члени.
– Гм… – задумався Богдан. – Хтозна… – Почухав ручкою за вухом. – А далі йде таке: «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї».
– Ну, тут наче все зрозуміло, – почав діловито Марченко. – Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.
– Може бути, – оцінив професор. – А от далі… Гм… «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти». Це відповідь про тих, хто може більше сказати про Креча.
– Ага… Вони нічого не скажуть. Хоч і знають. Їх залякали? Намалювали невеселу перспективку?
Кількість питань зростала. І шанси ще більше заплутатись – теж.
– Але з якою інтонацією він це сказав? – поділився спостереженням професор. – Наче хотів налякати. Чи, швидше, відлякати. Відштовхнути від розслідування. Мені не сподобалось. Хоч це лише відчуття і в папку слідчий таке не вшиє. А наступна фраза – взагалі. Ну дуже прозорий натяк: «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик». Усе. Гаси світло. Приїхали: затямте, діти мої, мудрість – це вміння багато слухати і мало говорити. А ще краще – мовчати зовсім. Десь так… Слухай, – розправив крила Лисиця, – а чи не заради цих погроз він і погодився на аудієнцію? По-моєму, дуже мудро.
– Зараз збігаю й запитаю, – подивився в бік «Червоного дракона» донкор. – Пальці протезні у дверях причиню. Відразу зізнається… Дідько! Цей «саморобний Конфуцій» став ще більш таємничим, ніж був до цього. Раніше я знав, що він є. І трошки побоювався. Та його всі побоюються. Кого не спитаєш. Тепер же я його конкретно боюсь. Хоч і не з лякливих. Ще, не доведи, Господи, снитися почне…
– Отож, – аж посунувся вперед професор. – Здається мені, цей донецький кіборг не випадково з’явився у нас на стежечці.
– Облиш, – напівстурбованим голосом сказав Ігор. – Я ж сам придумав з ним зустрітись.
– Це точно? – подивився двома незмигними ліхтарями Лисиця.
– Ну, звісно, – перейшов в атаку донкор, але одразу задумався. – Стоп-стоп…
Він повернувся ліворуч і задивився у вікно. Богдан сидів мовчки. Не підганяв, хоча про «стоп-стоп» дізнатися ну дуже кортіло.
– Гурченко! – видав нарешті він.
Богдан дивився на співбесідника, але в думках з’явився стильний образ незабутньої Людмили Марківни. Та навряд чи вона мала стосунок до розмови.
– Гурченко! – повторив нарешті Ігор і ляснув себе по лобі. – Це він мене підштовхнув. Ми говорили по телефону. Він запитав, що у мене нового. Я й ляпнув про вбивство Кречета. А він мені одразу Термінатора й підкинув. Ось так.
– А хто кому дзвонив?
– Він мені. Запитував номер однієї спільної знайомої.
– Ага. А що за перчуган?
– Прес-аташе хокейного клубу «Донбас». Разом в універі навчалися. Він – на два курси молодший.
– Серйозна людина, – закивав професор.
– Це зараз.
– А раніше?
– Раніше всього бувало. І майже ходка теж. «Умовний», по-моєму, ще висить.
– За що?
– Начебто за шахрайство. Створили «бюро журналістських розслідувань», але почали займатися приватним детективством. Правда, усе закінчувалося тим, що брали гроші і щось там починали мутити. Щоки надувати. Люльку курити перед клієнтами. Але далі цього не йшло.