Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
Ігор усміхнувся:
– Валом.
– От бачиш. Значить – усе чудово. – Лисицин фейс увімкнув програму «атракціон небаченої щирості».
– Добре, – запустив двигуна Ігор. – Я подався. На зв’язку.
– Не прощаюсь, – відповів професор і вибрався із салону. – Мій телефон той самий, – кинув перед тим, як зачинити двері.
Марченко підморгнув, коротко пікнув і пришпорив сріблястого «мустанга». Богдан махнув. Машина швидко віддалялася. Професор трохи постояв. Дивився вслід, бажаючи успіху. Зараз він їм дуже потрібен. Обом.
«Лачетті» зникла за поворотом.
Лисиця пішов на зупинку.
Розділ 7. Дядя Ко
До Петровського райуправління прибув на маршрутці. Таксі поки лишав у резерві. Зате одержав гарний шмат незабутнього екстриму. Поштовхався з не завжди ввічливими попутниками. Щоб не сказати більше. Ті обізвали інтілігєнтом і порадили їздити на таксі. Подумав, що, мабуть, це правильно. Про таксі. Там дорожче, але для людей. А тут – економ-варіант під шансон. І спробуй хоч слово сказати «повелителю маршрутки». Ризикуєш… Або пішки підеш. Або взагалі по хребту «вигребеш». Замашною і «лагідною» залізякою…
Нібито-в’язнична-романтика плакала і про повні кишені грошей, за які люблять дівчата, і про зрадливу долю, що руйнує молоде життя, і про татуювання, яке принесло нещастя. А таки так! І про те, що світ несправедливий. Але Богдан не слухав. Уперто думав про своє. Теж про татуювання. Точніше – про татуювальника. Із виколотими очима. І про нещастя із ним…
У черговій частині показав журналістське посвідчення й повідомив мету візиту. Молодий прапорщик із чорнющим чубом і трохи скошеним лівим погоном записав дані з паспорта й розповів, як знайти потрібний кабінет. І Лисиця подався в «самостійне плавання». Без навігаційної системи. Але з бажанням. Та інструкціями від «прапора».
Піднявся сходами на третій поверх. Пройшов вузьким коридором. Розминувся з кількома галасливими офіцерами. Пропустив невисоку жінку-сержанта, що нагадувала ладненьку бокату діжечку. Розминутися з нею в цих лабіринтах не так уже й просто. Але дуже хотів. Тому й зміг. Хоч – по очах читав – вона не від того, щоб і не розминутися…
Ось і потрібні двері. Праворуч біля наличника – табличка: «Старший слідчий капітан міліції Онищенко О. О.».
«Усе правильно, – подумав. – Як і мало бути. Знаходить той, хто шукає».
Постукав. Відповіді не почув. Натиснув на ручку. Подалася. І ослабила двері. Відчинив. Зайшов. Є.
Кабінет невеликий. За столом – симпатична блондинка в цивільному із шикарним волоссям середньої довжини. Відірвалася від клацання на клавіатурі. Поглядом збила з ніг. Хоч він і втомлений. Зранку? Цілу ніч просиділа за компом? Чи мала інші причини для нічної втоми? Лисиця інстинктивно пошкодував, що ця причина – не він. Навіть дуже пошкодував. Аж до скреготу зубовного.
– Добрий день, – обережно почав «прибулець». – Мені потрібен капітан Онищенко О. О.
– Я вас слухаю, – сфокусувалась на «появі» блондинка. А очі таки втомлені. Не привиділося. Бідненька…
– А ви… жінка?! – полізли на лоб очі в професора. Ніби замість суворого офіцера міліції побачив гламурну сексі з маузером. Що саме збиралася на затримання крутого рецидивіста. Хоча від «сексі» в цій капітанші багато. І не помітити цього Богдан не міг. Не мав права. Як справжній чоловік. Як прихильник жіночої краси. Навіть фанат. Чи й президент фан-клубу.
«Жінка… змія, – відгукнулося в глибинах свідомості. – Жінка… змія»
– Розчарувала? – спокійно поцікавилася «старший слідчий капітан міліції Онищенко О. О.». – Ну, вибачте. Я – таки жінка. Навіть, побуду трохи нескромною, – молода жінка. І найближчого століття статі міняти не збиралася. Та й наступного теж.
– Ні, ну… просто… – почав заїкатися Богдан. – Капітан – це наче… якось… більше чоловік. А вам личило б значно крутіше – «богиня».
– Буває й інакше, – закивала «богиня». – Старший слідчий капітан міліції Онищенко Олена Олексіївна. Жіночої статі. Як бачите. Хоч як дивно. Звиняйте.
Дівчина явно налаштована дати відкоша й далі ніжно лупцювати клавіатуру. Ніби це священний ритуал. Без якого життя неможливе. У цьому невеликому кабінеті. Чи й у всій Сонячній системі.
– Бачу, – задивився на капітана в цивільному професор. – А я – журналіст газети кримінальної хроніки «Презумпція» Богдан Лисиця. З Києва. Від полковника Кодаковського.