Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Не знаю, – стенула плечима. – Здалося. Ви ж із Києва. Наче з іншого світу.
– Мені приємно, – діловито мовив Богдан. – Але два питання так і лишилися без відповіді. Про вбивство Костянтина Кречета і зустріч сьогодні ввечері.
Олена не поспішала відповідати. Ніби не хотіла говорити. Наче щось стримувало. Чи так просто здалося? Це стосувалося відповіді на перше. Чи й на друге? За компанію.
– Цим гучним убивством займається Кіровське управління, – нарешті розкрила карти вона, знову сідаючи за стіл. – Убили ж на їхній «землі». А ми з ними не дружимо. Давно вже. Така своєрідна… Не те щоб ворожнеча… Антипатія швидше. Але серйозна. Реальна. Так що допомоги з мене мало.
– Але ж мислити це вам не забороняє? – Лисиця й далі вібрував на діловій частоті.
– Не забороняє. – Дівчина задумалась. – Якби я хоч одним оком на матеріали накинула… А так. Знаю лише з чуток. Ну, і з розмов наших між собою.
– І що ж вони гомонять? – ухопився, ніби за соломинку посеред виру, Богдан.
– У нас люди несентиментальні, – відповіла старший слідчий. – Край суворий. Шахтарський. Усяке буває. І звіряче. Таке, як це. Нічому вже не дивуюся. І коли росла. І коли навчалася. І коли працювати стала.
– І куди рухатися? – переставав бути романтичним професор.
– Як завжди, – ввімкнула професійність капітан. – Відпрацьовувати оточення, зв’язки, можливі версії, погрози, хтось гроші позичив, у когось він позичив і не віддав. Варіантів багато. Але голова хай болить у колег із Кіровського. Чи… це… ви?
– Так, – тяжко видихнув Богдан. Трохи награно. Але красномовно.
– Ага-а-а, – протягла дівчина. – Он воно що… Журналістське розслідування… Шкода… Точно не допоможу. Ну, не зведу зі слідаком їхнім. Щоб трохи просвітив. Наскільки можливо.
– Нічого не вдієш, – приховував розчарування Богдан, але виходило не дуже. – Будемо своїми силами.
– Ви тільки обережно. Бо в нас тут криміналу…
– Дякую! Буду. Та й красуня така про мене турбується…
– Це точно. Красуня, – закивала Олена. – Але я серйозно.
– Я теж. А про вечір…
– Лишайте номер. Можу й подзвонити.
– Можете й подзвоніть.
– Побачимо. – Дівчина сказала серйозно. І Богданові здалося, що зателефонує. Чи це він просто багато про себе думає? Що ж. Точно побачимо.
Лисиця підвівся й дав візитівку. Журналістську. Професорська тут зайва. До пори.
– Чекатиму, – заінтриговано прошепотів Лисиця. Сяк-так пощастило зіграти. Не для Станіславського, звичайно. Для драмгуртківців заводу «Червона черпалка».
– А чай? – схаменулася Олена.
– Іншим разом, – підморгнув Богдан.
Дівчина тільки всміхнулася. Але жодного слова не сказала. Можливо, приберегла їх на вечір? І надія подала в Лисициній душі документи на постійне місце мешкання.
Розділ 8. Чоловіча педагогіка
Вийшов із сумної будівлі. Надворі веселіше. Озирнувся. «Непривітність». Так охрестив побачене, коли заходив. Це не Солом’янка з Тревом на чолі. І зараз, виходячи, думки не змінив. Хіба що знайомство з Оленою трохи розбавило цю гнітючу сірість.
Вдихнув свіжого повітря. Класно! Кайф! Свобода! Ну їх до дідька, цих ментів. Це як лікарня. Зайдеш туди – й одразу чуєш, що десь болячка заворушилась. Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече. Як учили.
Сьогодні дощу немає. Але парасолю прихопив. Осінь. Усе змінитися може враз. Та й хмари зиркають похмуро.
Набрав Марченка. Той не відповів. Гм… Халепа… Що ж далі? Домовлялися зв’язатися. А зумер нагнав сум. Нічого. Почекати. І подзвонити ще раз.
Пішов і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу – вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак»[39], а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще…
Туди-сюди проходили люди. Проїжджали машини й вонючі маршрутки, торохкочучи погано прикрученими залізяками. Снували в пошуках їстівного голуби, видаючи заспокійливі звуки. І до всього і всіх їм байдуже. До самотнього чоловіка з чорною сумкою «ARMANI» – теж. А він також ні на кого не звертав уваги. Зустріч із капітаном Онищенко закаламутила в серці. Розбурхала непокірну приспану стихію. І вона ніяк не заспокоювалася. Привабливий образ запав у душу. Глибоченько. І став її центром, випхавши за межі все зайве. Зайве на цю мить. Але скільки ця стихія триватиме?
39
В. Васильченко Дворушники…