Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
Дівчина справді шикарна. Розумна. Красива. Сексапільна. Один з основних інстинктів спрацював знову. Це добре. Гірше було б навпаки. Хоча… Навіщо це зараз? Тільки заважатиме. А тут же ж роботи… Ні за що вхопитися. І де інформацію брати? У Києві є Кодаковський. У Франції[40] був Фаб’єн. І Антуан. Допомагали. Там було простіше… Правда, там Богдан лише «підспівував»… Тут же…
Знову набрав Марченка. Цього разу теж не відповів. Не чує? Забув телефон? Перевів у «німий» режим? Дідько! Варіантів – вагони. Але людина відразу ж думає про лихе. І уява такого навимальовує! Особливо ж – коли розслідуєш.
Заховав телефон до сумки. Знову обдивився довкола. Нічого не змінювалося. Хіба що люди й машини інші. Загальна ж картина стара.
І Марченко мовчить…
Відчув себе самотнім. Покинутим усім світом. Тією його частиною, яка Богдана знає. А він знає її. А тут ще й Олена небезпечною бритвою по серцю. Розкраяла на дві частинки. Одна рветься до неї, а інша – шукати вбивцю. І що тепер бідному професорові робити? Роздвоїтися? Так швидше станеш пацієнтом психушки, ніж допоможеш. Ех, чому він не робот? Заклали програму – пішов розслідувати. І хай навіть сотні найчарівніших Олен ходять поруч, як зараз голуби. Роботові все «фіолетово». Або – «по барабану». Чи «цимбалах». Ось так. Таке щасливе життя. А то сидить тут і скисає. Мліє тою половинкою, яка хоче знову до пані капітана. Яка підставляє ніжку тій, справжній, що рветься шукати вбивцю… Ехе-хе… Ось до чого може довести людину самотність. Навіть за кілька хвилин. А ви кажете Робінзон Кру…
Озвався телефон. Вевешна «Весна» лунала в Донецьку, може, й не звично, та голубів не налякала. Зате кілька перехожих озирнулися.
– Слухаю, – запустив до ефіру радісну хвилю Богдан.
– Привіт! – сказав Марченко. – Вибач. Телефон у машині лишив. А це тільки побачив.
– Забудь, – перекреслив професор. – Є чим потішити старого втомленого «індіанця»?
– Який на стежку війни вийшов? – спробував відгадати причину такого виверту донкор.
– Майже вгадав, – хмикнув професор. – Який полює на хлопців негарних.
– Блідолицих?
– Усяких. Головне – негарних. Щось нове про Кречета є? – перейшов уже до справи.
– Трохи.
– Давай.
– Не по телефону. Ти зараз де? Від міліцайні далеко відійшов?
– Ні. Тусуюсь біля перехрестя Молодогвардійців та Ульянових. З голубами й перехожими. Кайфую від «внутрішньої самотності».
– Чудово. Я зараз на бульварі Шевченка. Уже сідаю в машину. Скоро буду.
– Добре. Чекатиму.
Лисиця знову поклав телефон до сумки. І задивився на молоду маму з візочком. Та зупинила «транспорт», нахилилася до «пасажира» й наполегливо розповідала йому про «не можна». Хлопчик уважно слухав, але не дуже вірив, що на світі є щось із таким дивним ім’ям – Неможна. Він тільки чув про нього від мами. Ось і зараз вона це ім’я укотре повторювала. І хлопчику стало сумно. А сум, очевидно, він не любив. Тому й заплакав.
Лисицю аж у серце шпигонуло. Шкода малого плаксія. Той ридав ну так уже ж жалібно, що професорові захотілося його заспокоїти. Тільки він не знав як. Не мав досвіду.
А малий усе не вгавав. Ніякі цяцьки не допомагали. Мама вже й не рада. Та нічого не повернеш. Не бачений ніким і невидимий зараз Неможна знову оживав у маминих вустах. І все збільшував хлопчиків сум.
Зупинилася бабуся в червоному беретику і з невеликою допотопною сумочкою. Стала розповідати, що плакати – негарно. Почала соромити. Та хлопчикові байдуже. Він не дуже дослухався. Рюмсав далі. А якщо й почув щось, то не дуже погоджувався. Бо стільки вже переплакав. І майже завжди допомагало. І майже завжди одержував, що хотів.
Зупинився чоловік за шістдесят. У бейсболці «Reebok». Тримав пакет із написом «Донбас Арена» і яскравою фотографією щедро освітленої «тарілки інопланетян», над якою спалахнули зірки салюту.
– А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?
Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.
Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.
Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.
40
Васильченко В. «Gaudeamus», виконаний смертю.