Tattoo. Читання по очах

Озвався телефон. Вевешна «Весна» лунала в Донецьку, може, й не звично, та голубів не налякала. Зате кілька перехожих озирнулися.

– Слухаю, – запустив до ефіру радісну хвилю Богдан.

– Привіт! – сказав Марченко. – Вибач. Телефон у машині лишив. А це тільки побачив.

– Забудь, – перекреслив професор. – Є чим потішити старого втомленого «індіанця»?

– Який на стежку війни вийшов? – спробував відгадати причину такого виверту донкор.

– Майже вгадав, – хмикнув професор. – Який полює на хлопців негарних.

– Блідолицих?

– Усяких. Головне – негарних. Щось нове про Кречета є? – перейшов уже до справи.

– Трохи.

– Давай.

– Не по телефону. Ти зараз де? Від міліцайні далеко відійшов?

– Ні. Тусуюсь біля перехрестя Молодогвардійців та Ульянових. З голубами й перехожими. Кайфую від «внутрішньої самотності».

– Чудово. Я зараз на бульварі Шевченка. Уже сідаю в машину. Скоро буду.

– Добре. Чекатиму.

Лисиця знову поклав телефон до сумки. І задивився на молоду маму з візочком. Та зупинила «транспорт», нахилилася до «пасажира» й наполегливо розповідала йому про «не можна». Хлопчик уважно слухав, але не дуже вірив, що на світі є щось із таким дивним ім’ям – Неможна. Він тільки чув про нього від мами. Ось і зараз вона це ім’я укотре повторювала. І хлопчику стало сумно. А сум, очевидно, він не любив. Тому й заплакав.

Лисицю аж у серце шпигонуло. Шкода малого плаксія. Той ридав ну так уже ж жалібно, що професорові захотілося його заспокоїти. Тільки він не знав як. Не мав досвіду.

А малий усе не вгавав. Ніякі цяцьки не допомагали. Мама вже й не рада. Та нічого не повернеш. Не бачений ніким і невидимий зараз Неможна знову оживав у маминих вустах. І все збільшував хлопчиків сум.

Зупинилася бабуся в червоному беретику і з невеликою допотопною сумочкою. Стала розповідати, що плакати – негарно. Почала соромити. Та хлопчикові байдуже. Він не дуже дослухався. Рюмсав далі. А якщо й почув щось, то не дуже погоджувався. Бо стільки вже переплакав. І майже завжди допомагало. І майже завжди одержував, що хотів.

Зупинився чоловік за шістдесят. У бейсболці «Reebok». Тримав пакет із написом «Донбас Арена» і яскравою фотографією щедро освітленої «тарілки інопланетян», над якою спалахнули зірки салюту.

– А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?

Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.

Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.

Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.