Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Ну… – зам’явся професор, – мені здалося, що я зміг. В усякому разі, «добровільною нишпоркою» він мене не обзиває.
– Вибачте! – зашарілася капітан.
– Пусте, – махнув Лисиця. – Усе правильно. Мало кому сподобається, коли плутаються під ногами. Де моська, а де слон…
– Так, – без роздумів погодилась Олена. – Знаєте, є речі, які до пори треба зберігати в таємниці. А журналю… Вибачте… Журналісти беруть і витягують на світло. І користі від того мало. Щоб не сказати більше.
– Я такого не робитиму, – застрибнув у дитячий садочок Богдан. Став його вихованцем. У шортиках і білих босоніжках.
– Від дяді Ко абихто не приїде.
Олена мовила це крізь усміх. Лисиці сподобалося.
– А взагалі він класний, – замріявся Богдан.
– Так, – зробила те ж саме дівчина.
Чайник знову видав «клац». Але вже без чиєїсь допомоги.
Пані капітан знову нахилилася, взяла його й підвелася.
– Ховаємо, – кивнула на клацало. – Наказ у нас. Півтора місяця тому пожежа була. В іншому крилі. Кабінет вигорів повністю. Кажуть, через чайник. Так начальство заборонило. А ми підпільно. Чи, точніше, підстільно.
Вона дістала із шафи чашки, заварний чайничок і почала церемонію. Не китайську. Свою. Міліцейську. За донецькими правилами.
– Маленькою, – повела далі, чаклуючи біля «церемоніальних об’єктів», – я мріяла, що виросту й вийду за нього заміж. Він мені тоді здавався таким… Ну, знаєте, ідеалом. Сильний. Красивий. Усе може. Навіть не принц. Чарівник.
– І от ви виросли…
Капітан Онищенко опустила очі. Зупинилась. Задумалась. Та за мить ожила й сіла на місце.
Лисиця подумав, що вскочив у халепу. Щойно познайомився і вже насипав на рани солі. Найв’їдливішої з усіх сортів… Ех… Невеселий початочок… Так і продовження може не бути. Він намагався не дивитися на співрозмовницю. Угледів на стіні диплом у рамочці й почав його свердлити очима. Хоч і не міг нічого, крім назви, прочитати. Дрібні літери надійно приховували таємницю.
Та ось Олена ніби випірнула з роздумів. І явно не приємних. Про це говорило все. Особливо – втомлені очі… Життям утомлені, непростою роботою чи думками незагойними – не так важливо. Ситуація просто напружена. І в ній професор звинувачував себе.
– Виросла, – нарешті заговорила капітан, – і зрозуміла, що мрії в реальність не проростають. Вони взагалі зависають між землею і небом. А ми ходимо по землі. А потім відлітаємо на небо. А вони так і лишаються на місці.
Що ж такого трапилося з нею, що вона стала філософом? Філософія ж починається зі здивування, як казав класик. Що ж цю красуню так здивувало? Хоча… На такій роботі це не проблема.
– Вибачте, – невпевнено сказав Лисиця. Йому здалося, що врятувати зможе тільки це слово. І не помилився. Олена наче аж очистилась. Позбулася невидимого, але важкого. Що не давало бути собою. Чи хоча б вільною.
– Нічого, – легенько змахнула сльозу вказівним пальчиком. – Це ви вибачте. Офіцер, а очі мокріють.
– Офіцер – теж людина, – серйозно зауважив Богдан. – З очима. А очі мають таку здатність.
– Офіцер – людина не завжди. Коли у формі, – має лишатися офіцером. Форма придумана і для цього теж. Мусиш відчувати, що зараз гвинтик у механізмі. І поводитися, як гвинтик. Щоб система працювала. А емоції свої…
Дівчина не договорила. Але зрозуміло й так.
– Але ж ви зараз без форми, – «упіймав» капітана Богдан.
– Зате на роботі, – відповіла, як справжня жінка, Олена. – Ще не встигла переодягтися.
– Ясно… Гадаю, ваш вибір нічим не гірший за Кодако… за дядю Ко.
– Гірший…
Лисицю шпигонуло. Цього він і боявся. Передчував щось схоже. Знову інтуїція. Передчував і – збулося. Не знав, що робити. Боявся наступного кроку. Що сказати? Що тут можна сказати? Ніби в черевиках з лезами збираєшся танцювати на живій плоті. Можна уявити кожне таке па.
– Дядя Ко справжній, – мовила дівчина стиха. – Він ніколи не зрадить.
Сльози – уже більше – виступили внизу двох чарівних дзеркалець. Застигли на межі. Ось-ось покотяться.
Олена підвелася й відійшла до вікна. Дивилася й мовчала. Ніби переглядала кадри життя. Минулого. Для нього ми – лише глядачі. У якому не все – шоколадне морозиво. Дивилася і… нічого не бачила. Очима. Бачила думками. Очі зараз – «зона особливої небезпеки». Хотіла вберегти їх від «вибуху»…