Tattoo. Читання по очах

– Забудемо, – знову змахнули тендітні пальчики солоні краплі з очей. – Коли ви сказали, що від дяді Ко, то наче ним стали. Таким близьким і рідним. Енергетику його оживили… Мене й занесло. Ніби йому сповідалася… Вибачте… Примусила слухати сон рябої кобили.

– І ніяка ви не ряба, – сказав Лисиця, сподіваючись підсолодити ситуацію, але враз отримав межи очі думкою. Зробив же ще гірше!

– Проїхали, – крізь сум усміхнулася дівчина й сіла за стіл. І тепер вона знову офіцер. Хоч щойно й була людиною. Офіцер без форми. Але «при виконанні».

До кабінету постукали. І одразу ж зазирнули. Чарівний світ «по цей бік» зруйнував невисокий круглоголовий прапорщик, що запхав прохацьке обличчя між одвірками й прочиненими дверима.

– Олено Олексіївно, можна? – несміливо поцікавився він, ніби остерігаючись піймати облизня. Чи й навіть одержати відкоша.

– У мене людина, – відрізала дівчина, ставши капітаном остаточно. Навіть підійшла до майора. – Не видно?

Вона вп’ялася двома красивими «лазерами» в порушника.

– Я пошептатись, – наполіг на «аудієнції» наляканий «прапор».

– Знаю я твоє «пошептатись», – перетворилася на грізного начальника дівчина. – Годі! За-чи-не-но. Ні до зарплати. Ні до дня народження. Все. Крапка.

– Ну, ще раз – і все. Горю! – «чиркнув» по горлу долонею «круглоголовий». У його щирості ніхто не сумнівався.

– Скільки? – наче зі снайперської всмалила Олена.

– Двісті. – Несміливість «прапора» в цьому слові знайшла свій апогей.

– Розорити хочеш? – зіграла «злого слідчого» красивий старший слідчий.

– Ну, ду-у-у-уже треба, – трохи послабила страх голова у дверях.

– Гаразд, – стала «добрим слідчим» красивий старший слідчий. – Але – більше й не думай.

– О’кей, – смішно вимовив круглоголовий.

– Віддаси коли? – приперла його до стіни дівчина. Професійно. Не сумнівайся. І не рипайся.

– Із зарплати, – швидко відповів прохач.

– Ясно, – поставила крапку Олена. – Ти це сам сказав.

– Дякую! – прошепотів прапорщик «під усмішку» малюка, якому таки дали із серванта кришталеву рибку. Найщасливіший з усіх людей.

Олена підійшла до одежної шафи, дістала коричневу сумочку з двома масивними кишенями, знайшла там гаманець (хоч це й завжди у них, жінок, непросто!) і протягнула «Лесю Українку».

Ощасливлений позичальник засяяв, проспівав «цілую ручки» і зник у мовчазному коридорі.

– Одного разу не встояла перед «прапорщицькими чарами» і тепер маю… Але він усе одно віддає, розбишака. Якби ще й пляшці не кланявся…

– У кожного свої вади, – прокоментував Богдан, що до цього кис «в офсайді».

– І у вас? – оперативно зреагувала дівчина.

– І в мене, – розчарував її професор. – А чому ви думали, що я виняток?