Одіссея найкращого сищика республіки

Він спльовував.

— То я живий? — перепитав Лісімах. — Чи вони і вас убили?

— Живий.

— Тікайте, Іване Карповичу, — прошепотів він. Я здивовано подивився. — Тікайте. Залиште мене, все одно мені не жити. А ви спробуйте втекти, бо вони не залишать вас живим.

— Ти мариш, чи що?

— Їм не потрібні свідки. До того ж такі свідки, як ви. Я знав, що вони спробують убити мене, але я розраховував їх випередити. Я привів злодіїв. Але це виявилося дурістю, бо босяки обдурили мене. І я ж читав у вас, Іване Карповичу, що ніколи не треба мати справ зі злодіями. Читав! Але подумав, що я хитріший, що зможу обдурити! Приготував десять пляшок горілки зі снодійним. Думав, що злодії накинуться на неї й поснуть, а я втечу. Але їх цікавило лише золото. Так, як і всіх. Тікайте, Іване Карповичу, тікайте.

Він захрипів.

— Я відвезу вас до лікарні. Є запряжений віз, за півгодини вже будемо на місці. Вас сильно побили, але ви житимете.

— Ні, Іване Карповичу. Вас не відпустять. Воно вас не відпустить.

— Воно?

— Золото. — Він хрипко засміявся. — Воно не відпускає, воно всіх убиває. Я знав про це, але воно засліплює і задурює, я вірив, що зможу бути сильнішим за нього. Тепер воно вбило мене і вб’є вас. Тікайте, Іване Карповичу. Залиште мене і тікайте, врятуйтеся і напишіть історію про цей клятий метал, напишіть!

— Усе буде добре, зараз я приїду возом. — Побіг до табору. Там компаньйони стояли над скарбами. Я взявся за віжки. — Вивантажуйте ящики, нам потрібен віз.

— Для чого, Іване Карповичу? — спитав Ілля.

— Відвезу Лісімаха до лікарні. Якщо не надати йому допомоги, він помре. Мені потрібен віз. — Я почув позаду знайомі звуки. Зведені курки кольтів. Озирнувся і побачив застиглі очі чотирьох дул.

— Руки вгору, Іване Карповичу, — сказав Ілля, що спирався на одну милицю.

— Що? — я був здивований, не чекав.

— Я розумію, що це дурість — починати конфлікт із найкращим сищиком імперії, — але в нас немає іншого виходу. — Ілля знизав плечима. — Будь ласка, не намагайтеся чинити опір, бо ми змушені будемо вас убити.

— Та який там опір, у нього набої закінчилися! — Кшиштоф побіг до мене.

— Стій! Не наближайся до нього! Не наближайся! — закричав Ілля. Компаньйони здивовано подивилися на нього. — Іван Карпович — дуже небезпечна людина, яку краще тримати на відстані. Інакше він зможе скористатися будь-якою вашою помилкою. Іване Карповичу, будь ласка, станьте на коліна і заведіть руки за голову.

Ілля цілився в мене з кольта, інші компаньйони теж.

— Вашому товаришу необхідна допомога. Він загине!

— Він нам не товариш — він клятий зрадник! — сказав Отто.

— Іване Карповичу, зробіть те, що ми від вас вимагаємо. Не сперечайтеся, — попросив Борис.

— І що далі? — спитав я. — Що? Ви ж розумієте, що вам доведеться вбите мене? А це призведе до скандалу, до грандіозного скандалу, якого ви так боїтеся!

— Жодних скандалів, Іване Карповичу, жодних. — Ілля посміхнувся. — У нас є договір, згідно з яким ви охороняєте нас, поки не прийде телеграма з Одеси. Є і телеграма.

— Що?

— Бачу, ви здивовані. Це добре. Я дуже гордий, що зміг здивувати найкращого сищика імперії. — Ілля виглядав щасливим. Лівою рукою спирався на милицю, а правою тримав кольт. — Я заплатив людині на пошті, й звістка про телеграму надійшла мені. Отже, маємо договір і телеграму. Все це засвідчить, що ви покинули нас і поїхали в якихось своїх справах до Одеси. А що вже там із вами трапилося, цього ми не знаємо. Така буде наша лінія захисту. Повірте, досить переконлива. Ставайте на коліна, Іване Карповичу, руки за голову, і навіть не думайте робити різких рухів. Так буде краще для всіх.

— Ви зробили помилку, Ілля. — Я посміхнувся.

— Яку? — Він занервував. — А, це ви хочете мене обдурити, змусити сумніватися і нервувати! Не вийде!

— Ви ж самі тільки-но сказали, що все підготували до вбивства. І що мені немає сенсу сподіватися на вашу милість. То чому б це я зараз виконував ваші накази? Що мені втрачати?

— Ми застрелимо вас! — Вони навели на мене кольти.

— Давайте. І так уже пролунало багацько пострілів, цілий залп неодмінно приверне увагу до того, що відбувається біля паралатівської могили! — Я намагався розхитати їх. Але все пішло не так, як я очікував.

— Припиніть! Що ви робите? Опустіть зброю! — закричала пані Агнешка. Підбігла до мене, стала попереду, наче намагалася прикрити від кольтів.

— Агнешко, відійди від нього! — крикнув її брат.

— Пані Агнешко, відійдіть! — наказав Ілля.

— Ні! Не відійду! Чому ви наставили зброю на Івана Карповича? Він урятував нас! Ви що, забули? — спитала вона дзвінким від хвилювання голосом. Я скривився. Це дівча, хоробре та віддане, в’язало мене по руках і ногах гірше мотузок. Бо сам би я міг ризикувати, але з нею — ні. — Опустіть зброю! Опустіть!

— Агнешко, Іван Карпович справді врятував нас. Але тепер може погубити. Ми змушені знешкодити його. Але ми не збираємося завдавати йому шкоди, — запевнив Ілля.

— Вони просто вб’ють мене, — сказав я.

— Що? Ні! Ні! Хлопчики, що з вами сталося? Це ж Іван Карпович Підіпригора, про якого я вам стільки розповідала! Найкращий сищик імперії! Герой та богатир! Приберіть зброю, перепросіть, скажіть, що помилилися! Це ж таки була помилка! — Вона дивилася на компаньйонів, а ті стояли, бліді.