Норвезькі народні казки

Повернувся хлопець до королівського двору та й питає, чи тепер королівна стане його дружиною, бо сонце вже світить у вікна і в садок. Проте слуги знов намовили короля проти нього.

— Так, я віддам за тебе дочку, — сказав король, — але аж тоді, коли ти знайдеш їй такого коня, як маєш сам.

— Такої умови в нас не було, — відповів хлопець, — я й так заслужив королівну.

— Ні, — мовив король, — як я сказав, так і буде, а коли не дістанеш королівні такого коня, то накладеш головою.

Пішов хлопець до стайні смутний, як ніч, і розповів коневі, чого від нього зажадав король.

— А цього його жадання не можна виконати, — докінчив він, — бо на світі немає ще одного такого коня, як ти.

— Є, — відповів кінь, — та його не легко здобути: той кінь у пеклі. Але ми спробуємо. Піди до короля й попроси, щоб мене знов підкували і для підків узяли двадцять пудів заліза і двадцять криці. Один коваль хай зробить підкови, а другий хай підкує мене. Доглянь тільки, щоб гаки і шпені на підковах були як слід вигострені. І ще хай король дасть дванадцять мішків жита, дванадцять мішків ячменю, з дванадцяти волів м’яса, дванадцять волових шкур з двомастами цвяхів, понабиваних у кожну. І таку діжу, у яку влізло б дванадцять діжок дьогтю.

Хлопець пішов до короля і попросив усе те, що йому звелів кінь. Король посоромився відмовити йому й дав, що треба.

Коли все було готове, хлопець сів на коня і виїхав із двору. Мчать вони горами, мчать долинами, а кінь і питає:

— Ти нічого не чуєш?

— Чую, щось так свистить у повітрі, що мені аж страшно, — відповів хлопець.

— То всі лісові птахи летять за нами, їх послали, щоб вони затримали нас, — сказав кінь. — Порозрізай мішки з зерном, і вони забудуть про нас.

Хлопець попрорізував дірки в мішках, і з них на всі боки посипались ячмінь та жито.

Злетілися птахи з цілого лісу й заступили сонце. Та коли вони побачили зерно, то кинулись його дзьобати, зчинили бійку й геть забули, що їм треба спинити коня й хлопця.

їдуть вони далі горами й долинами, вершинами й болотами, а кінь прислухається та й питає:

— Ти нічого не чуєш?

— Чую, тепер у лісі щось так тріщить, що мені аж страшно, — відповідає хлопець.

— Це всі звірі біжать за нами, їх послали, щоб вони спинили нас, — каже кінь. — Але кинь їм те м’ясо з дванадцяти волів, вони почнуть їсти і забудуть про нас.

Хлопець так і зробив, а з лісу саме з’явилися ведмеді, вовки, лиси та інші звірі. Побачили вони м’ясо, накинулись на нього, зчинили бійку й геть забули про коня і про хлопця.

А вони помчали далі — на такому коні, поки звірі поїдять м’ясо, можна далеко втекти.

Раптом кінь заіржав та й питає хлопця:

— Ти нічого не чуєш?

— Чую, ніби десь далеко-далеко ірже лоша, — відповів він.

— То великий кінь, але він ірже так далеко, що тобі здається, ніби ти чуєш голос лошати.

Довго ще вони їхали, аж ось кінь знов заіржав та й питає:

— Ти нічого не чуєш?

— Тепер я добре чую, що ірже кінь, а не лоша, — відповів хлопець.

— Ти ще раз почуєш його, — сказав кінь, — і тоді переконаєшся, який у нього могутній голос.

Помчали вони далі. Нарешті кінь заіржав утретє. Та не встиг він запитати хлопця, чи той нічого не чує, як над височиною пролунало таке іржання, що аж гори і долини задрижали.

— Ось ми й приїхали, — сказав кінь. — Швидше накрий мене дванадцятьма шкурами, з яких стирчать цвяхи, скинь на землю діжу з дьогтем, а сам вилазь на високу сосну. Коли той кінь прибіжить, у нього з ніздрів бухкатиме вогонь, і він запалить дьоготь. Дивись, якщо полум’я здійметься вгору, то я переміг, а якщо воно постелиться низом, то програв. Коли побачиш, що я переміг, зніми з мене вуздечку, накинь на коня, і він буде приборканий.

Тільки-но хлопець накрив коня шкурами, що були втикані цвяхами, скинув діжу на землю і виліз на високу сосну, як примчав чужий кінь. Полум’я, що бухкало йому з ніздрів, відразу запалило дьоготь. І коні почали битися, аж каміння полетіло до самого неба. Вони билися передніми копитами й задніми, кусали один одного, а хлопець дивився то на них, то на полум’я. Нарешті воно знялося вгору, бо скільки чужий кінь не бив копитами, скільки не кусав Коня-велетня, а все натикався на гострі цвяхи і нарешті здався.