Норвезькі народні казки

Бігли вони, бігли і прибігли до моря, а там сіли на вітрильник. А звідки взявся той вітрильник, я їх не питав.

Проспався трохи велетень, потягнувся та й питає:

— Скоро буде юшка?

— Ні не скоро, ще тільки недавно закипіла, — відповіла перша крапля на ослінчику.

Велетень перевернувся на другий бік і знов заснув. Довго він спав, але нарешті прокинувсь, потягнувся та й питає сонним голосом:

— Готова вже юшка?

— Скоро буде готова, — відповіла друга крапля на ослінчику.

А велетень подумав, що то до нього озвалась мудра дівчина. Він знов перевернувся на другий бік і захропів. Довго він так спав, та нарешті прокинувсь, потягнувся й питає:

— Ще не зварилася юшка?

— Зварилась, — відповіла третя крапля.

— Велетень підвівся, протер очі, але не побачив у кімнаті тієї, що з ним розмовляла, і здивувався. Він погукав мудру дівчину, проте ніхто не озвався на його голос.

«Мабуть, десь вийшла», — подумав велетень, узяв ложку й пішов до казана куштувати юшку. А в казані плавають старі підошви й ганчірки, і все так переварилося разом, що не знати, чи то юшка, чи каша.

Як глянув велетень у казан, то й здогадався, що сталось. Він осатанів з люті й кинувся за втікачами, аж вітер загув за ним. Та недовго промчав велетень, як йому дорогу перепинило море. Хоч який високий велетень, а моря не може перейти, бо дуже воно глибоке.

— Нічого, я знаю на це раду, — сказав він. — Покличу свого смоктальника, і той висмокче воду.

Він так і зробив. Прийшов смоктальник, ліг на землю і за три ковтки випив стільки води з моря, що велетень побачив утікачів на кораблі.

— Візьми зі скриньки грудку кам’яної солі і кинь її в море, — сказала мудра дівчина.

Королевич послухався її, і серед моря виросла гора, така висока, що велетень не міг перебратися через неї, а смоктальник не міг більше смоктати воду.

— Ну, я й на це знаю раду, — сказав велетень.

Він узяв свердло й почав свердлити дірку в горі, щоб смоктальник міг далі випивати воду.

Висвердлив він дірку, смоктальник знов ліг на берег і заходився висмоктувати з моря воду. Але мудра дівчина звеліла королевичу хлюпнути в море краплю води з тієї пляшки, що вони взяли у велетня. І море знов стало повне. Поки смоктальник його випивав, вони допливли до берега. Так велетень і лишився ні з чим.

А королевич із дівчиною злізли з вітрильника й подалися до двору короля, його батька.

Але королевич не хотів, щоб дівчина йшла пішки.

— Почекай трохи, поки я приведу семеро коней, що стоять у батьковій стайні, — сказав він. — До нашого двору недалеко, але я не хочу, щоб моя наречена йшла пішки.

— Не йди, — попросила його дівчина, — бо як прийдеш додому, то відразу забудеш мене.

— Як би я міг тебе забути, коли ми пережили разом стільки лиха! — сказав королевич. — Я приїду до тебе повозом, запряженим сімома кіньми, а ти почекай мене тут на березі.

І дівчина погодилась чекати.

— Добре, йди, але як прийдеш додому, то не заходь до хати. Іди просто до стайні, запрягай коней і якнайшвидше вертайся сюди. Твої батьки і брати кликатимуть тебе, а ти вдавай, наче нікого з них не помічаєш. І нічого не бери до рота, бо тільки-но щось покуштуєш, буде горе і тобі, й мені, — сказала йому на дорогу дівчина.

Королевич пообіцяв, що зробить так, як вона йому порадила.

Прийшов він додому, аж там його старший брат справляє заручини. З’їхалося багато гостей, і всі оточили найменшого королевича, почали розпитувати його, де він був і що бачив, кликати до хати. Та він удав, немов нікого не помічає, зайшов до стайні, вивів коней і заходився запрягати їх. Побачили гості, що не затягнуть його до хати, й почали самі носити до нього наїдки та напої, все, що було найсмачніше на столі. Але він не хотів нічого брати, а швиденько запрягав коней. Тоді сестра нареченої кинула йому яблуко і сказала: