Норвезькі народні казки
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Ольга Дмитриевна Сенюк
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Норвезькі народні казки». Краткое содержание книги:
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх шестеро.
Пливуть вони, пливуть, аж бачать — якийсь чоловік стоїть і затуляє собі рота.
— Хто ти такий і чого ти затуляєш собі рота? — спитав Пічкур.
— О, я тримаю в собі сім літ і п’ятнадцять зим, — відповів чоловік, — отож мушу затуляти рота, бо якби вони вирвалися, то миттю заморозили б увесь світ. Візьми мене з собою, може, я десь випущу їх.
— Сідай, коли хочеш, місця вистачить, — відповів Пічкур.
Чоловік сів на корабель, і стало їх семеро.
Пропливли вони ще трохи і дісталися до королівського двору.
Пічкур відразу подався до короля та й каже:
— Я спорудив корабель, що однаково плаває по воді й по землі. А тепер хочу отримати королівну, яку ви обіцяли за нього.
Та королю не сподобався Пічкур — надто він був замурзаний, аж ніяк не схожий на королевича. Не хотілось йому віддавати дочку такому волоцюзі. От він і каже йому:
— Не віддам я тобі королівни, коли ти не спорожниш комори, в якій стоїть тисяча бодень м’яса. Якщо впораєшся з тим м’ясом до завтра, королівна буде твоя.
— Спробую, — відповів Пічкур. — Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.
— Бери хоч і всіх шістьох, — відповів король.
А сам собі думає: «Тієї комори не спорожнить і шістсот чоловік, не те що один».
Пічкур узяв із собою того довготелесого, що з голоду їв каміння. Відчинили вони комору, і той поїв геть усе м’ясо, залишив тільки п’ять шматків сала, но шматку кожному з тих, що тим часом сиділи на кораблі.
Пішов Пічкур до короля та й каже:
— Комора вже порожня, тепер я хочу отримати королівну.
Король заглянув до комори, а вона й справді порожня. Але Пічкур був такий замурзаний, що королю не хотілося віддавати йому свою дочку. І він вигадав нову умову.
— У моєму льоху стоїть пиво й давнє вино, по триста діжок кожного. Якщо ти вип’єш усе те до завтра, то отримаєш мою дочку, — сказав він.
— Спробую, — мовив Пічкур. — Але дозвольте мені взяти з собою одного свого товариша.
— Бери, — погодився король.
А сам собі подумав: «Там стільки пива й вина, що з ним не впоралося б і всі семеро прибульців».
Пічкур узяв тільки того, що смоктав чопа й завжди був спраглий, і король повів їх у льох. Там чоловік із чопом заходився випивати діжку за діжкою, аж поки не спорожнив їх, але в останніх залишив трохи пива, якраз стільки, щоб вистачило по кілька кухлів решті п’ятьом його товаришам.
Другого дня їх випустили з льоху, і Пічкур подався до короля.
— Я впорався з пивом і вином, а тепер хочу отримати королівну, — сказав він.
Король не повірив йому.
— Ану я піду й сам гляну, — сказав він.
Але всі діжки в льоху справді були порожні. Та Пічкур був замурзаний, зовсім не схожий на королевича, і король не хотів мати такого зятя. Тож він придумав ще одну умову.
— Коли ти за десять хвилин принесеш із другого кінця світу води королівні на чай, отоді й отримаєш її за дружину і півкоролівства в посаг.
Король був щедрий на обіцянки, бо не вірив, що цю його умову можна виконати.
— Спробую, — відповів Пічкур.
Пішов він до того свого супутника, що стрибав на одній нозі, а до другої прив’язував сімдесятипудовий тягар, та й каже йому:
— Відв’яжи свій тягар і чимдуж біжи на обох ногах на другий кінець світу, щоб за десять хвилин приніс звідти королівні води на чай.
Той відв’язав тягар, узяв відро і так помчав, що за мить його вже й не видно було. Але хвилина спливала за хвилиною, а він не повертався, Залишилось уже не більше трьох хвилин до визначеного терміну. Король був дуже радий.
Тоді Пічкур покликав того чоловіка, що чув, як росте трава, й попросив його послухати, де застряг посланець.
Приклав той вухо до землі, послухав та й каже:
— Він заснув біля криниці. Я чую, як він хропе, а тролиха сидить і чухає йому голову.
Тоді Пічкур покликав того, хто міг улучити на другий кінець світу, й попросив пустити в тролиху стрілу. Той пустив стрілу і влучив у тролиху. Вона так заревіла з болю, що збудила посланця, який мав принести воду на чай. І коли той примчав на королівське подвір’я, до визначеного терміну залишилася ще одна хвилина.
Пішов Пічкур до короля і каже:
— Вода принесена, і тепер я хочу нарешті отримати королівну, як ви обіцяли.
Та король побачив, що хлопець за ці дні ще дужче замурзався, — хіба личить йому такий зять? І придумав він нову умову.
— У мене на подвір’ї лежить триста сажнів дров, якими я хочу підсушити зерно в лазні. Якщо ти посидиш у лазні, поки згорять ті дрова, то отримаєш мою дочку, це вже моє останнє слово.