Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Так, Арте, — приєднався Титла. — Ми з тобою отримали гроші за роботу, нічим не ризикуючи. А хто робить ставку, той і виграє, хіба не так?
— Не так! — Беббіт так гаряче трусив головою, що його ніс ставав схожим на дзьоб велетенського птаха. — Мультиплікація — мистецтво колективне. Ніхто не може самостійно намалювати цілий фільм, хай би він був тричі генієм. А значить, кожен художник віддає туди своє власне «я» і має бути відповідно винагороджений. Хто зняв «Білосніжку»? Дісней! Хто отримав «Оскара»? Дісней! Хто заробив гроші? Дісней. Ми з тобою — лише імена в титрах. Нас не існує! Знаєш, чому на картинах олією художники ставлять свій підпис? Щоб глядач розумів, чиїми очима він дивиться на світ. Щоб наступного разу шукав ті самі очі, розумієш? Коли ти дивишся на фрески Рівери, ти сам стаєш Ріверою. А очей Діснея не існує. Його очі — це ми. І якщо завтра ми звільнимося, він стане сліпим!
Очі Адрієн округлилися від здивування:
— Ти надумав звільнитися?
— Звісно, ні! Але й плекати таку ситуацію не збираюся.
Адрієн з Біллом перезирнулися. Раптом гомін у залі змінився тишею, в якій гучною сурмою залунав голос Діснея:
— А зараз, шановні друзі, я хочу ще раз відрекомендувати вам команду аніматорів, яка працювала над цією перемогою та подякувати їм за чудову роботу.
Адрієн посміхнулася Беббіту:
— От бачиш, а ти казав!
— Недарма свій фільм я почав із подяки працівникам, чия лояльність та креативність зробили можливим неможливе, — продовжував Дісней. — І передусім аніматорам, які віддали нашим героям частину себе. Гамільтон Ласк!
З-поміж публіки виступив Ласк, розпашілий від вина та загальної уваги, його і без того великі м’ясисті вуха просто палали.
— Білл Титла! — продовжував викликати у мікрофон Дісней.
— Любий, це тебе, — Адрієн злегка підштовхнула чоловіка, і той раптом теж почервонів. — Що сталося?
— Нам, художникам, якось звичніше на самоті, — пробуркотів Білл, але почимчикував до подіуму зі статуетками.
— Фред Мур, Норман Фергюсон, — Дісней майже не робив пауз між іменами, адже над фільмом працювало три десятки художників.
Врешті дійшла черга й до Беббіта, і він, хоч і скрививши незадоволену мармизу, швидко приєднався до колег.
Замиготіли спалахи фотографів, заблищали посмішки та очі художників.
Наступними свою хвилину слави отримали сценаристи, потім арт-директори та композитори. Ніхто не залишився поза увагою, адже йшлося про безпрецедентний прорив у світовому кіномистецтві.
Репортери, які були присутні у залі, одразу напали на головних героїв вечірки. Один із них підійшов і до Білла.
— Містер Титла, ви були супервайзером над аніматорами. За якою ділянкою ви наглядали?
— За гномами, — посміхнувся Білл.
— Тобто оці маленькі «Оскари», — репортер показав рукою, — насправді ваші?
— Та ну, що ви! — Білл заперечливо підняв руку. — Це заслуга всіх аніматорів і передусім людини, що вигадала наш фільм, містера Діснея.
— Але самі гноми... — почав репортер.
— Особисто я малював лише двох, — перервав його Білл. — Мудрика та Буркотуна.
— Буркотун — мій улюблений. Складно було його вигадати?
— Складно було знайти прототип, решта вже справа техніки.
Репортер зацікавлено підняв очі від блокнота, в якому занотовував:
— І хто ж був прототипом цього гнома.
Білл посміхнувся:
— Буряк. Звичайнісінький буряк.
Він подивився у бік дружини, яку знову опікував Беббіт, і помахав їй рукою.
— Як цікаво. Містер Титла. У вашому прізвищі явно відчувається слов’янське походження. Ви чех?
— Ні, — Білл похитав головою.
— Поляк?
— Ні.
— А хто ж ви, містер Титла?
— Українець. Пробачте, на мене чекає дружина, — не схильний до порожніх розмов Білл залишив репортера над блокнотом і за мить уже приєднався до коханої.
21
Після доповіді начальству про ідентифікацію художника замість заохочення слідча група несподівано отримала рознос: «То ви що, одноногого впіймати не можете?». Краще б не доповідали, бо начальство завжди так — стараєшся, а у відповідь тебе лише пришпорюють. Міжнародна ситуація, розумієш, ООН, закордонна преса пише про УПА, а Москва заливає за шкуру сала.
Однак перевірки інвалідів розчарували Стекляра. Бо, по-перше, безногих виявилося значно більше, ніж можна було собі уявити. І це зрозуміло — на війні ногами наступають на міни, ламають їх, падаючи у воронки, отримують кулі в атаці біля окопів, та й взагалі ноги людини є найменш захищеною і найбільш помітною частиною тіла. Водночас після поранення у кінцівку можна вижити, у той час, коли отримуєш кулю в живіт чи груди — це практично гарантований кінець.
Капітан Стекляр, пройшовши війну, розумів це, але все одно був вражений кількістю інвалідів у селах. Перевірка забирала практично всі сили слідчої групи і обіцяла тривати не менше місяця — судячи з кількості одноногих. А робота в інших напрямках тим часом стояла. Тому поміркувавши, Стекляр вирішив повернутися до Рівного, залишивши Маркелова разом із місцевими відділами МҐБ розбиратися з інвалідами самостійно.
Кімната слідчої групи в управлінні була буквально завалена доказами, вилученими при взятті бункера «Буйного». Мудрицький, хоч і сидів ночами, не міг розібратися з такою силою матеріалів, тому Стекляр приєднався до нього. Вони роздивлялися кожен папірець, кожен клаптик, визначаючи, чи міг він бути таємним листом, а чи паролем.
— Товаришу капітан! Дивіться! — старлей показував на сірий аркушик.
— Що там?
— Цифри і літери.
— Ану дай ближче.
Стекляр уважно вивчив знахідку і покрутив головою.
— Ні, Михайле, це не те, що ми шукаємо.
— А що воно таке?
— Бухгалтерія.
— Яка бухгалтерія? — не зрозумів Мудрицький.
— Бандитська. Звіт за витрачені кошти. Цифри — то рублі і копійки, а літери — назви продуктів. От диви: ол — це олія, мас — масло. І так далі.
Старлей потер утомлене око і ще раз подивився на аркушик:
— Дивно. Навіщо бандитам бухгалтерія?
— А ти що думав, це Робін Гуди, які в багатих забирають, а бідним роздають?
— Та ні. Звідки в нас багаті?
— Отож, — Стекляр відкинувся на спинку стільця. — Це тобі не шляхетні розбійники. Це ціла армія. Знаєш, як їх по селах називають?
— Нічні, — сказав Мудрицький.
— Точно, нічні. А знаєш, чому?
— Мабуть, тому що вони вдень вийти бояться.
Стекляр зверхньо посміхнувся:
— Ех, лейтенанте! Це ми п’ять років тому вночі вийти боялися. І виходило так, що вдень у селі радянська влада, а вночі — їхня. Місцеві їх так між собою і називали — нічні. Зрозумів?
— Нічого собі!
— Оце й нічого собі! Тому у них і гроші свої, і бухгалтерія, і звітність, може, навіть суворіша, ніж у нас.
Мудрицький зітхнув і повернувся за свій стіл.
— Але ти молодець, що помітив. Усі незрозумілі папірці показуй мені.
Стекляр закурив і взяв з купи новий стос матеріалів.
— Товаришу капітан! — невдовзі почув він знову. — А це що?
— А що?
— Тут книжечка наколота.
— Як наколота? — одразу підскочив Стекляр.
— Голкою. От подивіться.
Капітан взяв з рук підлеглого тоненьку брошурку, розгорнуту на середині.
— Ану! Що там?
Він відкрив сторінку і подивився її на просвіт проти вікна.
— Ти ба! І справді наколота. Ну в тебе й око, лейтенанте!
Удвох вони уважно розглядали сторінку. Деякі літери на ній були злегка надколоті голкою — десь одна дірочка, десь кілька. Стекляр провів рукою — голка попрацювала настільки тонко, що краї отворів не відчувалися пальцями.
— Це шифр, — впевнено сказав він.
— Справжній? — видихнув Мудрицький.