Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Так я думав...
— Думав? Думаю тут я! А ти повинен виконувати накази! Зрозумів?
— Так точно.
Повз паркан, тримаючись за велосипед із сумками на кермі проходила Устина і, опустивши очі, як це вміють лише жінки, уважно розглядала незвичну картинку.
— Ти до одного рахувати вмієш? — Маркелов уже майже кричав на лейтенанта. — Скільки в нього ніг?
Той опустив очі на інваліда.
— Ні одної.
— А сказано було скільки?
— Так я...
— Що «я»? Головка від сам знаєш чого! Ну як з такими людьми працювати?! — Маркелов обурено стукнув себе по стегну.
Устина з першого погляду впізнала капітана, який приїздив до них на хутір, але вигляду не подавала, і повільно ішла, прислухаючись до розмови.
— Ти б мені іще безрукого привіз! Безрукий художник! — Маркелов плюнув собі під ноги. — Добре. Зараз бери мій мотоцикл та мотай у Млинів, попередь, щоб завтра нам безруких та безногих не везли. Тільки тих, що без однієї ноги. Затямив?
— Так точно.
Устина неспіхом продовжувала чимчикувати вулицею, серце її калатало, але на щастя, цього ніхто не міг почути. Лише коли сховалася за рогом, вона сіла у сідло велосипеда та щосили натиснула на педалі.
А тим часом у приміщенні райвиконкому двоє чиновників уважно вивчали документи, взяті з шерехатих долонь інвалідів, та робили якісь помітки у журналі.
— Для чого це нас викликають? Кажуть, пенсію будуть добавляти? — поцікавився сивий дід, що втратив ногу іще на Першій світовій.
— Розбіжався, — буркнув вилицюватий сухоребрий чиновник, підняв дідове посвідчення і подивився на фото. — Ану, підніми голову, щоб тебе одразу було видно.
За спиною чиновників скромно, щоб не привертати уваги, сидів капітан Стекляр та жінка зі змореним обличчям. Капітан запитально подивився на жінку, і та заперечливо похитала головою.
— Ти, Волошина, краще пригадай, де ховається твій Хасевич, — сказав Стекляр погрозливо. — Бо ми його все одно знайдемо, рано чи пізно. А якщо з’ясується, що ти нас дурила, пожалкуєш.
— Я вам все сказала, — уперто зчепила губи жінка.
— А що він одноногий, забулася?
— Так ви не питали, — жінка, подивилася на чергового інваліда і знову заперечливо похитала головою.
— Дивися, бо коли що, ми тебе судити не будемо. Радянський суд у нас надто гуманний до таких, як ти. А знаєш, що ми зробимо? — Стекляр схилився до її вуха. — Ми тебе випустимо, і ваші ж поріжуть тебе на шматки за те, що продалася.
— Я не продалася. Ви мене надурили.
— Це ти їм розкажеш. А ми тобі подяку випишемо за цінну співпрацю, і в газеті статтю, зрозуміла?
Жінка зміряла його поглядом, а потім заперечливо покрутила головою.
— Що? — загрозливо запитав Стекляр.
— Не той, — жінка показала пальцем на чергового інваліда.
— Ну що? — до кімнати зайшов Маркелов і, відштовхнувши двох одноногих, приєднався до колеги.
— По-моєму, це порожняк, — зітхнув той. — Не може він отак відкрито жити під чужими документами.
Маркелов дістав портсигар, пригостив цигаркою Стекляра і закурив сам.
— Гей, там, зробіть перерву на п’ять хвилин! — гукнув він чиновникам. — Вже в очах темно від цих безногих, — він глибоко затягнувся і обернувся до Стекляра. — А мені здається, що насправді — це ідеальне прикриття. Хто подумає на каліку? Сидить собі на дворі, під сонечком гріється, а вночі малює, паскуда.
— Ну, тоді треба і в Рівному всіх перевірити. Не тільки в районах.
— Теж правда. Будемо перевіряти.
Стекляр випустив густе кубло диму.
— Шуму багато. Заховається іще глибше.
— А отут ти неправий, — Маркелов додав до кубла диму величеньку хмару. — Від шуму він навпаки, заметушиться і видасть себе. Повір моєму оперативному досвіду.
— Досвід до справи не пришиєш, — Стекляр не любив шуму, він волів зайвий раз подумати, вивчити інформацію, але начальство постійно підганяло та вимагало оперативних заходів. — Ти знаєш, скільки з війни повернулося безногих?
— Ні.
— І я не знаю.
— Так заразом і порахуємо, — засміявся Маркелов, потім раптово посерйознішав. — Ні, ну ти мені, Борю, скажи, що це за люди? Інвалід, без ноги, ледь ходить, а все одно воює проти радянської влади. Йому б пенсію отримувати — а воно по лісах ховається, вошей годує. От скажи, Волошина, що ви за люди, га?
Жінка підвела на нього свої сірі від утоми очі.
— Українці, — тихо сказала вона.
19
— Друже Зот, — у голосі Грома чулося піднесення. — Ми отримали нову постанову УГВР.
За вікном опускалися ранні сутінки. Зот відірвався від малювання, якому присвячував майже весь свій час.
— І що там? — запитав він буденно.
Грім вийшов на середину кімнати, в руках він тримав невеличкий аркушик зі слідами багаторазового складання.
— Постанова, — він прокашлявся. — За видатні заслуги в національно-визвольній революційній боротьбі українського народу проти окупантів нагородити Срібним Хрестом Заслуги друга Зота. Українська Головна Визвольна рада.
Зот звівся, спираючись на стіл:
— Служу Україні, — сказав він хрипко.
— Вітаю! Але, самі розумієте, — Грім розвів руками. — що Хрест передати не змогли. Ви його отримаєте за першої нагоди.
— Громе, — усміхнувся Зот. — Я цей Хрест малював. Тому цілком можу його собі уявити.
— Малювали? Ви?
— Я. Та й печатку УГВР, якою цю постанову затверджено, малював, й інші нагороди.
Грім дивився на нього, неначе дитина.
— Друже Зот. А який він?
— Хто?
— Хрест. Бо я ніколи не бачив.
Зот сів на лаву і посунув до себе аркуш паперу.
— Диви, — сказав він, і олівець впевнено забігав, лишаючи за собою чіткі лінії. — Оце, власне, хрест, на кінцях золоті стріли, позаду перехрещені мечі, всередині на червоному тлі синій ромб із золотим тризубом.
Під його вправною рукою нагорода немовби оживала і викликала бажання доторкнутися. Грім схилився над столом та дивився на всі очі.
— Орденська планка червона з двома чорними смужками і золотим хрестиком на ній. Отак, отак і отак.
Зот простягнув малюнок Громові, той шанобливо пальцями погладив хрест, очі його на мить заплющилися.
— Візьми собі, — сказав Зот.
— Ні, я ще не заслужив, — зітхнув Грім.
У двері постукали.
— Так!
На порозі стояла Устина. Вона важко дихала.
— Там, у Клевані, одноногих звезли.
— Одноногих? — Грім мимоволі скосив очі на дерев’янку Зота, що, як завжди, незручно випиналася у прохід.
— Так, — Устина поправила хустину, що збилася від поспіху. — Кажуть, на медогляд.
Грім із Зотом перезирнулися.
— Сідай. Розказуй.
— А що розказувати? Пуїхала я на базар за продуктами, які ви замовили. Бачу — підвода, а на ній троє одноногих і емґебешники. Ну я й пішла за ними.
— За ними? — перепитав Грім.
— Еге ж, за ними. Вони до райвиконкому, і я. Під’їздю, а там інвалідів повний двір, і ще привозять та привозять. А заправляє всім капітан, що до нас був приїздив, — вона витерла рукою чоло.
Грім насупив брови:
— Ти не мала права цього робити! А якби він упізнав?
— Ну, то й що? — не зрозуміла Устина.
— А те, що це деконспірація. Своїми нерозважливими діями ти піддала ризику наше сховище. Ти хіба розвідниця?
Жінка розгубилася:
— Ні... Та не переживайте, він був зайнятий, кричав на якогось офіцера, як уце ви на мене, — додала вона.
Порівняння з емґебешником примусило Грома зупинитися, але голос його одразу зробився сухим, як тріскотіння дятла.
— Що іще?
— Ніц, — знизала плечима Устина. — Купила, що тре, та й пуїхала до вас.
Грім опустив очі і мовчки заходив кімнатою — три кроки туди, три назад. Врешті підняв голову.