Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Пітер побачив змію і злякався, — голос Адрієн був холодним, як лід.
Дід Петро, який зайшов до хати пізніше за сина, радісно заявив:
— Маріє, а ми льох купили. Точно як у нас були...
— Тихше ти зі своїми льохами! — жінка махнула на нього рушником. — Дитина і так перелякана.
— А що таке? — здивувався Титла-дід.
— Змію побачила.
— А! Так це є. Мокасинки. В нас тут їх багатенько. Мабуть, десь гніздо, — радісний настрій діда ніде не дівся, і він продовжував просторікувати на весь голос. — Тому я ввечері завжди чоботи вдягаю.
— А як дитина буде жити в одному дворі зі зміями? — запитала Адрієн так само холодно.
Титла-дід почухав потилицю:
— Щось придумаємо. От зараз привезуть наших льох...
— Та ну тебе з твоїми льохами, кнуряка старий, — бабуся Марія знову замахнулася на нього рушником.
Дід посміхнувся і вийшов на терасу.
— Синку, а може, є спеціальна служба, яка їх ловить? — запитала бабуся.
— Не знаю, — Білл підійшов до дружини і обійняв її. — Я щось вигадаю, обіцяю тобі.
Вона зітхнула.
Свиней привезли за кілька годин — фургон зупинився біля воріт. Дід Петро одразу вибіг на двір і почав давати розпорядження.
— Розвертайся, ще трохи, ще... — командував він водієві.
— Батьку, але ж свинарник у нас далі, — спробував втрутитися Білл.
— Циган знає, що кобилі робить, — засміявся той у відповідь. — Краще стань біля воріт, щоб вони не повтікали.
Білл знизав плечима та пішов до воріт.
— Відкривай!
За його командою водій відкинув борт, і вони удвох приставили до фургона кілька дошок.
— Давайте, миленькі, виходьте!
Для того, щоб вивантажити своє придбання, дідові довелося лізти до машини і виштовхувати тварин по одній на дошки. Це було нелегко, він аж впрів від зусиль, але нікому не дав торкнутися своїх улюблениць. Врешті усі три свині опинилися на подвір’ї, діловито зарохкали та пішли досліджувати нову територію.
— Ти що! — бабуся побачила з вікна цю картину і вийшла на ґанок. — Це хіба тобі Підгайці, щоб свиней на подвір’ї тримати.
Адрієн стояла у неї за спиною з Петриком на руках.
— Пітере, ви щось таке вигадали! Хіба дитині можна гратися серед свиней?
— Змії їм не подобаються. Свині їм не подобаються, — бурчав дід, даючи на чай водієві та слідкуючи, щоб Білл добре зачинив ворота.
— Петре, відповідай, коли тебе питають, — в голосі бабусі починав бриніти метал.
— Батьку, що ти задумав? — Білл підійшов ззаду. Він знав батьків характер і розумів, що усе це не просто так.
Дід Петро підійшов до льохи, що саме обнюхувала ґанок, і попестив її спину.
— Оце рекомендую вам нашу українську мангусту.
— Що? — не зрозуміла Адрієн.
— Мангусту, — повторив дід. — Тварина, що вбиває змій.
— Я знаю, що таке мангуста, — Адрієн не приймала жартівливого тону, коли йшлося про безпеку дитини.
— Батьку, ти не кепкуй, — Білл прийшов на допомогу дружині.
— Я не кепкую, — Титла-старший обтрусив руки і виструнчився з виглядом учителя. — Там, де є свиня, жодна змія не виживе. Бо свині самі знаєте, їдять усе, що можуть впіймати.
— Але ж змії кусаються! — недовірливо зіщулилася Адрієн.
— Кусаються! Теж мені! Хто ж таке сало прокусить! — дід засміявся і знову погладив льоху. — От побачите. За місяць тут не буде й сліду від гадюччя.
І справді, не минуло й трьох тижнів, а змії зникли з двору назавжди. Адрієн спочатку недовірливо оглядала землю перед кожним кроком, а потім стала ходити й босяка. А Петро старший навчив Пітера-молодшого кататися на свинях, як сам колись катався у Підгайцях.
Білл багато часу приділяв фермі — давалася взнаки українська кров, але дуже швидко став відчувати, що чогось бракує. Він міг годинами сидіти на терасі, згадуючи свою роботу на студії Діснея, героїв, які вийшли з-під пера, і тих, що так і залишилися в задумах, Беббіта та інших друзів, які так само, як і він, вимушені були звільнитися. Як стукало серце, коли бачив своє прізвище у титрах нового шедевра, і як нишком оглядався у залі, чи не впізнає бува хтось.
— Ти став дуже задумливим, — казала Адрієн. — Згадуєш Лос-Анджелес?
— Іноді, — брехав Білл.
— Жалкуєш?
— А сенс? Знаєш, як у нас кажуть: що зробиш — не розробиш.
А одного разу батько застав сина у свинарнику, де той, присівши навпочіпки, швидко замальовував льоху, яка розтягнулася на підлозі.
— Синку, тобі треба повертатися до малювання, — сказав батько. — Ти без цього не можеш. А худобі я й сам ради дам.
— Ти так думаєш? — підняв на нього очі Білл.
— Я цього певен, — посміхнувся батько.
24
— Ти розумієш, що накоїв? — Грім просто-таки кричав, немовби намагався виправдати своє псевдо.
Гнат стояв перед ним з винуватим обличчям.
— Ти розумієш, що фактично здав нашу криївку?
— Друже Грім, — Гнат говорив, ніби ображена дитина. — Я ніц не здавав. Та мене жодна жива душа у тому безладі не розгледіла.
— Не розгледіла, кажеш? — Грім вказав пальцем на пачку паперу, що лежала на столі. — А це що?
— Папір, — розгублено відповів Гнат.
— Ти його у крамниці брав?
— Так.
— І гадаєш, крамарки тебе не запам’ятали?
Гнат завагався:
— Ну, мабуть, запам’ятали. Бо в них це була остання пачка, а я...
— І тесля тебе не запам’ятав?
— Він мені дошки обіцяв. Вишневі, — опустив очі Гнат.
Грім пройшовся сюди-туди кімнатою і різко обернувся:
— МҐБ знає, що ти приїхав на велосипеді. Припустимо, що солдати тебе не запам’ятали.
— Ні, — впевнено покрутив головою Гнат.
— Це не має значення. Бо слідчі вже пішли по місту запитувати, чи не бачили десь незнайомця на велосипеді, і в першу чергу зайшли до крамниці, правильно?
Гнат зітхнув.
— Так що твій портрет уже висить на всіх дошках «Розшукується». А коли вони дійшли чи дійдуть до теслі, то зрозуміють, що ти за птаха. І організують всіх донощиків навколо Клевані, щоб винюхали, чи не проїздив хлопець на велосипеді.
— Я лісом їхав, — похнюпився Гнат.
— І можеш бути певним, що тебе ніхто не бачив?
Грім підійшов ближче і зазирнув хлопцеві в очі. Той не витримав погляду:
— Не знаю.
— А це означає, що як не сьогодні, то завтра вони будуть тут.
Запала мовчанка. Гнат винувато сопів. Грім продовжував випробувати його поглядом.
— За цю самочинну акцію, яка піддає загрозі життя керівника пропагандивної ланки, ти підеш під суд. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — голос Гната зовсім згас.
Грім помовчав і наказав:
— А зараз заступаєш на спостереження за дорогою. Вночі залишаємо хутір.
Гнат у відповідь лише зітхнув.
Решта дня минула спокійно — на дорозі поки ніхто не з’являвся. Гнат не боявся, що солдати можуть зайти зі сторони лісу — це було не в їхньому характері. Адже червоні почувалися тут господарями, їздили скрізь шумно, гуркотливими машинами, з собаками та силою-силенною зброї. Лежачи на горищі, Гнат лаяв себе останніми словами за те, що порушив правила, але глибоко в душі все одно гніздилося задоволення від здійсненої помсти. Хай буде що буде, але Маркелов отримав те, на що давно заслужив.
Грім із Зотом збирали найнеобхідніше.
— І куди ми? — питав художник.
— Поки що в лісову землянку. А за кілька тижнів нам підготують нову криївку. Там зазимуємо.
— Ну а тут?
— Тут влаштуємо склад. Будемо зберігати готові агітаційні матеріали. Це безпечно для господарів і корисно для нас.
Зот вкладав до валізки свої різці та готові кліше.
— Ти Гната не карай, добре? — попрохав він раптом. — Хлопець гарячий. Не до шмиги йому малювання.
— А кому до шмиги? А вам до шмиги по криївках на дерев’яній нозі? Чи він якийсь особливий, що треба догоджати?