Паперові солдати

17

Вже котрий місяць польські газети писали лише про вбивство Перацького — ще б пак, посеред Варшави, просто на вулиці було застрелено міністра внутрішніх справ, людину, яка відповідала за спокій громадян. І що найдошкульніше — нахабному убивці вдалося втекти! Газети спливали жовчю та обуренням. Серед громадян поширювалися взаємовиключні версії та найдивовижніші чутки.

Львів у цьому сенсі істотно відрізнявся від Варшави, адже тут значна частина населення була українцями і добре пам’ятала Пацифікацію, організатором якої власне й виступав покійний міністр. Мало в якому галицькому селі не було постраждалих від так званих «екзекуцій», а простою мовою побиття поліцією або уланами, погромів сільських кооперативів, шкіл, церков та арештів місцевих активістів. Галичани зловтішно посміювалися поміж собою, відчуваючи, що зухвале вбивство міністра не обійшлося без таємної та майже містичної Української військової організації. Про це говорили на базарах, у кав’ярнях, в університетських коридорах — оглядаючись, щоб не почули бува поляки.

У Львові Хасевич мав достатньо знайомих, зокрема Віру Свєнціцьку, студентку мистецтвознавства, дочку директора Національного музею. З нею було цікаво розмовляти про мистецтво, про політику та й взагалі про все, що цікавить молодих, гарячих українців.

— Знаєте, Віро, я просився до участі в атентаті Перацького, але мені відмовили, — поскаржився Ніл дівчині. — Гадаю, це несправедливо.

Віра, що саме розставляла чашки для чаювання, подивилася на нього вражено:

— Ви, та на збройній акції?

— А чому ні? — Ніл перехопив погляд дівчини. — А, це... — він постукав пальцями по дерев’яній нозі. — То це є головною перевагою. Бо ніхто не подумає, що людина без ноги може складати якусь небезпеку. Мені легше наблизитися до міністра. І там уже...

— А втікати? — перервала його Віра.

— Вони теж так запитали, але я сказав, що втікати не обов’язково. Хай знають, що тирана скарав українець.

Дівчина повернулася до розставляння посуду, забряжчали ложечки.

— Жертвувати своїми людьми — це неправильно, — серйозно сказала вона, потім навіщось озирнулася на двері. — По секрету вам повім, що ми з дівчатами теж вистежували Перацького: де він буває, куди ходить обідати. Тільки нікому не кажіть.

Хасевич зітхнув:

— От бачите, дівчатам знайшлася робота, а мені — ні.

— Не засмучуйтеся так. Ви художник.

— Ви теж.

— Ні, я мистецтвознавець.

— Але жінка.

— У жінок свої переваги, нас важко запідозрити.

— Мене іще важче.

Тут вже дівчина не знайшлася з відповіддю. Вона підвела голову, прислухаючись:

— Здається, Дарка прийшла. Піду відкрию.

До кімнати Віра повернулася з ясноокою дівчиною з пишною копною волосся, що ледь трималося у зачісці.

— Знайомтеся, це Дарія Гнатківська.

Ніл зробив спробу піднятися назустріч гості.

— Що ви! Сидіть-сидіть! — замахала на нього Віра, але хлопець уперто підвівся та, як годиться чоловікові, схилив голову на знак привітання.

— Ніл Хасевич, — сказав він і поцілував простягнуту дівочу ручку.

— Ніл — дуже талановитий художник і член Організації, я тобі про нього розповідала.

— Дуже приємно, — посміхнулася гостя. — Ну, що там чутно у Варшаві?

— Оплакують свого Перацького, — Хасевич у відповідь теж посміхнувся.

— Сідайте до столу, — запросила господиня.

Під чаювання продовжували обговорювати політичну ситуацію. Польська влада теж здогадувалася, чиї руки приклалися до її міністра, тому поліція розпочала полювання на тих, до кого могла дотягнутися — керівництво ОУН та українських активістів.

— Як твій Микола? — запитала Віра у гості, яка накладала собі цукор у чашку.

Та зітхнула:

— Утік до Німеччини, але там його арештували і хочуть видати полякам.

— Може, тобі варто поїхати, поки не дістали?

— А хто про мене що знає? Дівчата — мирні істоти, ти ж знаєш.

Вони перезирнулися і захихотіли.

В цю хвилину пролунав стукіт у двері. Голосний і нахабний.