Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Ну а то як! Так, бери олівець, записуй.
Старший лейтенант азартно взявся допомагати.
— К — одна дірочка. О — три дірочки. Т — три дірочки.
— Так три, це ж О.
— О, — погодився Стекляр. — Значить тут складніше. Скільки літер у абетці?
— Тридцять три, — Мудрицький не забарився з відповіддю.
— Отож. А дірочок біля літер всього по кілька штук. Бо тридцять три дірочки просто не влізуть. Зрозумів?
— Так. І що робити?
— Будемо малювати. Перемалюй мені всі літери з дірочками, щоб було чітко видно, де вони розташовані. Є у мене одна версія.
Мудрицький поринув у роботу — спочатку проти світла розглядав сторінку, потім замальовував літери. Стекляр стояв біля кватирки і курив. Його теж обійняв азарт, але це давалося взнаки лише у кутиках зіщулених очей та жовнах, що ходили сюди-туди.
За пів години Мудрицький завершив свою роботу й віддав капітану два списані аркуші.
— Дякую, — кивнув той і поринув у думки.
Шифр не міг бути складним, адже більшість націоналістів були простими сільськими хлопцями, яким задурили голови закордонні ідеологи. А сільський хлопець не знає вищої математики. Тому Стекляр вирішив згадати те, чому навчали на курсах контррозвідників, і сам взявся за олівець. Судячи зі всього, йшлося про так званий шифр заміни — коли літери замінюють цифрами чи іншими знаками. А ключ, що потрапив до рук, був записаний не у десятковій, а в іншій — наприклад, вісімковій чи двійковій — системі.
— Вісім і один, вісім і два, — бурмотів він собі під носа.
Врешті-решт, списавши з десяток аркушів, Стекляр переможно стукнув по столу кулаком:
— Є! Молодець, бібліотекар! Тримай!
На папірці, що він простягнув Мудрицькому, містилася табличка, де у лівій колонці стяли комбінації цифр, а у правій — літери, які вони приховували.
— Тепер будь-яку папірчину з цифрами, а особливо маленьку, пожмакану, складену і затерту, перевіряй на цій табличці, чи це не шифровка. Зрозумів?
Начальник обласного відділу МҐБ полковник Шевченко нетерпляче ходив своїм кабінетом. Капітан Стекляр з міркувань субординації весь час теж намагався підвестися, але полковник лише роздратовано махав рукою.
— Нам вдалося знайти ключ до бандитського шифру і розшифрувати повідомлення, або як його звуть бандити «грипс». Ось текст.
Полковник взяв з рук підлеглого аркуш із текстом і насупив брови.
— «Переправте нам 5 кілограм паперу та дошки вишневого дерева...» А дошки їм навіщо?
— Кліше вирізати. Я консультувався у художника, в наших умовах вишневе дерево найкраще для ксилографії.
— Ксило... чого? — несхвально зіщулився Шевченко.
— Графії. Форми, з якої друкують листівки.
— A-а! Так би й казав. Тобто виходить, що цей художник...
— Ніл Хасевич.
— Ну так, Хасевич, десь поруч?
— Так точно.
Стекляр знову зробив спробу підскочити, але полковник махнув рукою:
— Сиди ти!
— Бандитський бункер, що ми розгромили, належав Буйному, очільнику Клеванського надрайонного проводу. Звідси напрошується висновок, що Хасевич знаходиться на його території.
Шевченко поклав аркушик з розшифровкою на стіл і знову заходив кабінетом сюди-туди.
— Не розбираюся я у цих їхніх проводах!
— Це від Рівного до Клевані й далі до Олиці.
— Так одразу кажи по-людськи. Виходить, що він сидить просто у нас під носом?
— Виходить, що так.
— А може, навіть у самому Рівному?
Стекляр скептично скривив губи:
— Це навряд чи. Але виключити не можна.
Полковник лайнувся:
— Чорт! Ну, знаєш, цього я Москві доповідати не буду. Якийсь одноногий бандит водить нас навколо пальця, а ми не можемо нічого зробити! — він емоційно трусив головою, немовби намагався вкласти у мозку інформацію, надану підлеглим. — Слухай, а може, це брехня? Ну не може інвалід лазити по бункерах, по лісах та льохах. Це просто неможливо.
Стекляр обережно прокашлявся:
— Товаришу полковник, ви ж «Повість про справжню людину» читали?
— Звісно, читав, — полковник зупинився. — А нагадай, про що там?
— Про льотчика, який літав без ніг, на протезах.
— Ну, порівняв! У літаку він сів і летить. А тут підземні бункери, землянки, — Шевченко підійшов до свого місця і сів у крісло. — І потім, це ж справжня людина! А то бандит! Ти не рівняй!
— Єсть не рівняти, — погодився Стекляр.
— Ну добре, які маєш пропозиції? — полковник видобув портсигар і закурив.
— Капітан Маркелов пропонує почати тотальну зачистку всіх підозрілих хуторів та хат у визначеному районі, але мені здається, що так ми тільки сполошимо бандитів...
— Ну а ти особисто що пропонуєш? — перервав його Шевченко.
— По-перше, взяти під контроль всі сільторги, магазини, канцелярії, склади — усі місця, де можна розжитися папером.
— Правильно. Далі?
Оцінка начальства викликала у Стекляра приплив натхнення.
— Активізувати наших агентів у Клеванському та Рівненському районах, дати чітку вказівку на пошук слідів одноногого, вишневого дерева, чорнила, паперу, закупівель великої кількості продуктів, не обґрунтованих родинними потребами, і таке інше. Бо постійну базу постачання матеріалами вони втратили, а значить, будуть шукати самостійно.
— Так. Далі.
— Розмістити у Клевані підсилену групу бійців з машинами, щоб вони могли оперативно реагувати на повідомлення агентів.
— Це все? — запитав полковник.
— Ну, в загальних рисах, так. Ми продовжуємо роботу з матеріалами Буйного, можливо, там іще знайдеться...
— А що мені Москві сказати? — суворо запитав Шевченко. — Що ти, «можливо, щось там іще»? — Стекляр помітно похнюпився, і начальник стишив наїзд. — Ти ось що, капітан... Маркелов досвідчений вовкодав. Він діло говоре. А те, що сполошимо бандитів — так це й краще. Ти ж на полювання ходиш?
— Не дуже. Нема коли, — Стеклярові раптом стало незручно, немовби він дорікнув начальству своєю зайнятістю.
— Дарма. Коли полюєш на звіра, то спочатку собака його сполошить, а ти тоді вже ба-бах! Стріляєш. Зрозумів? Хай Маркелов буде отою собакою, а ти, як мисливець: бабах!
Стекляр підвівся і козирнув:
— Єсть ба-бах!
— Добре. Іди працюй, — сказав полковник і видобув ще одну цигарку.
22
Для художника власне обличчя — постійне джерело натхнення, а крім того — найдоступніша натура. Саме тому всі вони без винятку малюють автопортрети.
Зот сидів за столом, уважно вдивляючись у дзеркало та виводячи на папері вправні штрихи. Антося крутилася поруч, як завжди, непосидюча та цікава.
— Дядьку Зот, а чого це ти себе малюєш?
— А кого ж мені малювати?
— Мене, — дівчинка залізла на дерев’яну ногу Зота і всілася верхи, як завжди робила, коли збиралася розмовляти.
— Ти не вмієш сидіти на одному місці.
— А ти вмієш?
— Вмію, — Зот посміхнувся самими очима. — Ходжу я, може, й не дуже, зате сидіти навчився за стільки років.
Антося постукала по протезу.
— А ти на війні був? Як дід Гандрей?
— Ні, — він продовжував малювати, не перериваючи розмови. — Це я із поїздом не розминувся.
— Із поїздом? — Антося здивовано звела брови і стала схожа на ляльку з сільмагу.
— Давно, коли молодий був.
— А ти був молодий?
— Був. А не схоже?
— Ні, — Антося кліпнула чесними очима, і Зот посміхнувся. — А дядько Грім теж був молодий?
Двері рипнули і на порозі виріс провідник, неначе почув, що його згадали.
— Друже Зот. Нам поговорити треба.
Зот поклав олівець, потім зсадив із протеза Антосю і обернув її до дверей.
— Іди, пограйся надворі. У нас доросла розмова.
Антося помітно набурмосилася, але послухалася — вона вже звикла, що дорослі мають таємниці.