Паперові солдати

— Дякую на доброму слові, пане професоре. Але...

— Жодних але! — Котарбінський заперечливо похитав пальцем. — Бажаю панові якнайшвидше залагодити всі проблеми.

Хасевич нарешті підняв обличчя і глянув професорові в очі. Ті сяяли щирою приязню.

— На учительському хлібі багато не заробиш, — сказав Ніл. — Але дякую.

— Пан склав іспит на вчителя?

— Так. Повертаюся на Волинь.

Коридором лунав швидкий цокіт каблучків. Мила панянка у суворому костюмі та окулярах наближалася до співрозмовників.

— Пане Хасевич? — покликала вона ще здалеку. — День добрий, пане Котарбінський. Пане Хасевичу, зайдіть до ректорату, пан ректор має до вас розмову.

— Ректор? — здивовано перепитав Хасевич, а професор підняв брови у німому захваті.

— А хіба я незрозуміло сказала? Хіба українською ректор зветься якось інакше?

— Так само, — Ніл розгубився.

— То ходім, — дівчина розвернулася на каблучках. — До побачення, пане професоре.

— До побачення.

Дівчина йшла попереду, швидко переставляючи свої стрункі ніжки. Періодично вона озиралася і зупинялася, щоб почекати Хасевича, який зі своєю дерев’яною ногою не міг встигнути за її легкою ходою. Дівчина знуджено зітхала, а дочекавшись, знову зривалася з місця та летіла вперед аж поки відривалася на десяток метрів, щоб озирнутися, зітхнути та почекати. Польська зверхність щодо українців була звичною, але тут вона була помножена на зверхність адміністратора до студента, зверхність забезпеченої красуні до обірванця та молодої здорової дівчини до каліки. Чи то від відчуття цієї зверхності, а чи від намагання догнати адміністраторку Ніл змок і розчервонівся, від чого виглядав у власних очах ще більш жалюгідно. Але врешті катування скінчилося — дівчина зупинилася під табличкою «Ректор Тадеуш Прушковський».

— Хай пан почекає, — і зникла за дверима.

Ніл витер чоло і віддихався. Він не знав, що й думати. Слово «ректор» сусідило у його голові лише зі словом «несплата», але після відрахування несплата не мала значення. Чи то мала?

— Прошу пана, — нарешті виникла на порозі сувора панянка.

Прушковський прийняв свого колишнього студента приязно, навіть посміхнувся своїм пухким обличчям і простягнув конверт.

— Пане Хасевич, на пана прийшло запрошення з Америки.

Ніл здригнувся, неначе від удару по голові.

— З Америки?

— Так, прошу, — і Прушковський простягнув відкритий конверт.

Невпевненою рукою Хасевич взяв листа, притулив свою убогу ковіньку до полірованого столу ректора і обережно розгорнув папір.

— Діаре містер... — спробував прочитати він. — Але я не розумію, що тут написано.

— Пан не володієте англійською?

— Ні, — Ніл відчув, що червоніє.

Ректор посміхнувся дещо зверхньо:

— Це запрошення на роботу.

— Яку роботу? — не зрозумів Хасевич.

— Маляром. Пана запрошують до Америки працювати маляром. Мабуть, вони не знають, що пан не має диплома нашої Академії.

— Мабуть.

Думки змішалися в голові. Америка? Художником? Яким чином? Навіщо?

Прушковський побачив боротьбу почуттів на обличчі колишнього студента і перепитав:

— То що нам відповісти на цей лист?

Ніл набрав повні груди повітря, затримав подих і нарешті видихнув:

— Ні.

Брови на пухкому обличчі Прушковського поповзли вгору:

— Пан відмовляється від запрошення до Америки?

Хасевич кивнув.

— А можу я поцікавитися в пана, чому саме?

Слина зібралася у роті, і перед відповіддю довелося ковтнути.

— Розумієте, я не маю права кинути свій народ.

— Гм... — ректор відкинувся на кріслі, зміряв студента поглядом і мовив. — Пані Стасю, відпишіть адресату, що пан Хасевич резиґнує, бо не може кинути... як ви там сказали?

— Художник — це очі народу, — хрипко, майже пошепки промовив Ніл.

Це прозвучало, як виклик — учневі повчати ректора, і не просто ректора, а шановного і заслуженого художника, портретиста, що малював президентів та урядовців, отримував ордени та премії! Це був навіть не просто виклик, це було за межею зухвалості! Але Прушковський не мав більше впливу на відрахованого студента, тому просто зробив вигляд, що нічого не почув.

— До побачення, — він схилився над столом.

— До побачення, — сказав Ніл, взяв ковіньку і важко покульгав до виходу під осудливим поглядом секретарки.

— Свій народ, — насмішкувато повторила вона у спину.