Після війни. Історія Європи від 1945 року

У 1978 році канцлер Західної Німеччини Гельмут Шмідт запропонував перетворити «змію» на щось стабільніше — Європейську валютну систему (ЄВС). Ідея полягала в тому, щоб створити сітку фіксованих двосторонніх курсів обміну, пов’язаних між собою суто номінальною одиницею виміру — екю[341], європейською валютною одиницею, і покладатися на стабільність й антиінфляційні пріоритети німецької економіки та Бундесбанку. Щоб утриматися в ЄВС, держави-члени мали б зобов’язатися провадити скрупульозну економічну політику. Це була перша німецька ініціатива такого типу, яка, навіть якщо це так не називали, означала, що принаймні в Європі дойчмарка має замінити долар як основну валюту.

Деякі країни утрималися, зокрема Сполучене Королівство, прем’єр-міністр якого, лейборист Джеймс Каллаґан, правильно збагнув, що ЄВС стане на заваді рефляції, яку збирався здійснювати уряд, щоб побороти безробіття. Тоді як інші приєдналися саме з цієї причини. Як «solution de rigueur» (рішення жорсткої економії) ЄВС діяла подібно до Міжнародного валютного фонду (або, в пізніші роки, до Європейської Комісії та євро): вона зобов’язувала уряди ухвалювати непопулярні рішення, які вони тоді могли сподіватися повісити на правила й договори, нав’язані з-за кордону. Насправді в цьому й полягало справжнє довгострокове значення нових домовленостей. Вони не просто спромоглися з часом вигнати демона інфляції (хоч їм це вдалося), а досягнули цього, неухильно позбавляючи національні уряди власної ініціативи у внутрішній політиці.

Це була надзвичайно важлива зміна, яка мала відчутніші наслідки, ніж тоді подекуди усвідомлювали. У минулому, якщо уряд обирав стратегію жорсткої валюти, прив’язуючи курс валюти до золотого стандарту або знижуючи відсоткові ставки, то мав відповідати перед своїм місцевим електоратом. Але в умовах кінця 1970-х років уряд у Лондоні — так само як у Стокгольмі чи Римі, — стикаючись із постійним безробіттям, занепадом виробництва або вимогою підвищення зарплати через інфляцію, міг безпомічно хитнути головою в бік умов позики від МВФ чи непоступливості наперед встановлених внутрішньоєвропейських курсів обміну валют і зняти із себе відповідальність. Тактичні переваги такого підходу були очевидні, але вони мали свою ціну.

Якщо європейська держава не могла більше робити неможливе, водночас забезпечуючи повне працевлаштування, високі реальні зарплати й економічне зростання, то неухильно мусила наразитися на гнів тих груп, які почувалися зрадженими. Як ми зазначали, інстинктивною реакцією політиків у всіх країнах було вгамування занепокоєнь «синіх комірців» — пролетаріату чоловічої статі — почасти тому, що по них це вдаряло найдужче, але найбільше тому, що у минулому саме цей суспільний прошарок найвірогідніше був готовий вдатися до результативних протестів. Але, як виявилося, реальній опір надійшов не звідти. Він походив з обтяженого важкими податками середнього класу, який становили «білі комірці», працівники на державній службі й у приватному секторі, дрібні підприємці й самозайняті, проблеми яких найшвидше ставали поштовхом до політичної опозиції.