Літа зрілості короля Генріха IV

— Поки я живу на світі,— почувся шепіт. Дивно: той із послів, котрий з подиву аж сів, тепер схопився — і ці п'ять слів вимовив французькою. А на очах у нього виступили сльози. Тепер була черга Анрі здивуватися. Одначе він не виявив цього; дальші слова він проказав батьківським тоном, і прозвучало воно якнайприродніше: як настанова досвідченої й тямущої людини. Тільки знизав один раз плечима, бо дивним тут був не його Великий план, а те, що така проста істина відома самому йому, інші поки що зрозуміли її тільки наполовину.

— П'ятнадцять християнських держав укладуть союз, — ось що він прагнув утовкмачити цим купцям, бо вони плавають по морях й можуть рознести вість по світу. Неофіційно, ще перед дипломатичними заходами. Чи ж то повірить світ? Байдуже. Шість спадкових монархій — він перелічив їх. Шість монархічних держав, що обирають свого державця, — від папи та імператора й до Богемії та Венеції. Під республіками король Франції розуміє не тільки Нідерланди та Швейцарію, а ще й третю, про яку досі не подумав ніхто: Італію, її об'єднані малі держави. П'ятнадцять християнських держав укладуть союз; а що цей союз народів матиме досить збройної сили, щоб покарати кожного загарбника, то настане мир.

— Внутрішня самостійність кожної держави і її зовнішня недоторканність, свобода віровизнання, тверді закони — ось вам і мир, за який варто заплатити.

Скінчено. Анрі відвів погляд від послів, даючи їм краще усвідомити почуте. Він заговорив з панами де Віком і Роні; відстань була розрахована точно, щоб іще можна було розчути мову чужинців. А вони гомоніли між собою, що добре зрозуміли високі ідеї й глибокі міркування, хоча, певна річ, поки що все це нездійсненне. Може, в далекому майбутньому… Але ж який, певне, далекий той час, коли настане вічний мир! Народи завжди будуть покірливі, можновладні — ненаситні. Ми й самі такі, щиро кажучи, і коли нам перетинають торговельні шляхи, то недарма.