Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі, досі від природи рухливий, майже весь час на ногах, тепер чимраз частіше сидів за столом. Його кабінет був просто-таки сповнений думками, що з'являлись непрохані й знову відлітали. Хоч йому не хотілось признаватися в цьому, але в тому кабінеті він ховався від власного двору — з усіх дворів Європи найскептичнішого. Тут сумнівалися в королі, бо знали його як людину, або важились оцінювати його, кожен виходячи зі свого власного досвіду, мізерного, але традиційного й перевіреного. Король — запеклий картяр, підтоптаний бабій і безвірник. Такий невгамовний дух був би небезпечний у кожному державці, а в тому, для кого нема нічого святого, — й поготів. Він природжений руйнівник. Якби він спіткав свій кінець іще двадцятирічним, у Варфоломіївську ніч, то не мусив би шукати його тепер у якійсь війні проти цілої Європи.
Він підніс простолюд, принизив вельмож і, ставши першим зневажником спадкових прав, сам зрадник, хоче карати інших за зраду. Страчує маршалів, захоплює герцогства. Нa Новому мосту велить поставити свою бронзову статую для поклоніння черні — протестантам, неодмінним учасникам усіх його неподобств. Аби лиш його не стало — вмить запанували б мир і спокій. Цьому королівству вже набридло, остобісіло бути грозою й пострахом християнського світу. Хоч би вже швидше скінчилось його владарювання! Регентство королеви — ось що нам потрібне. Тоді б відновився лад у світі і в нас у країні.
Отак, за наказами згори, кричали з амвонів. Тож як могли декотрі миряни не підпасти під цей настрій? Таке саме говорили й з кам'яних тумб на вуличних перехрестях, серед юрби випадкового люду, але той люд звик думати інакше. Він пам'ятав про діла короля Анрі, проти яких слова — тільки пустий звук. Люди поділяли в ним любов до рідної країни. Важко було очорнити перед ними загальний добробут, не легше — й державну віротерпимість, бо і те, її друге витримало довгі й тяжкі випробування. Без нього вони б і не пробували цього досягти, а він діяв за них і з ними. Простий люд — ремісники і хто там ще товчеться на вулицях — відчував свою таємну єдність із королем Анрі, хоча й не щохвилини пам'ятав про ту єдність. І тому промовці на перехрестях часто мали в нього успіх. Так трапилось одного разу, коли сам король, повертаючися в полювання, застряг у натовпі.
Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.
Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.
— Бляклий Листе, — сказав він, — це ми наче вже колись чули.
Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:
Король їхав усе швидше й швидше. Від нього відстали всі, крім першого стайничого.
— Д'Епернон! — наказала королева підстаркуватому кавалерові, що запобігливо зазирнув у віконце карети. — Накажіть укинути до в'язниці стільки цієї безсоромної черні, скільки пощастить схопити.
Герцог кілька разів перепитав «га?» та «що?», поки зрозумів і запевнив її величність, що такий наказ уже віддано. Настала черга маркізи; вона могла б розчулити будь-кого. Людині, в якої все життя неначе ламається голос, дуже легко це зробити.