Літа зрілості короля Генріха IV

Спочатку я ухилився від Великого плану, забув про нього, прогнав його в емпіреї, в нетутешні висоти. Та він розвивався незалежно від моєї волі, він зазнавав багатьох змін. Правда, відтоді я не мав просвітку від усіляких нагальних справ, часом хибних. День у день я мусив чинити добро й зло. Вчинки робляться швидко, але наслідки їхні не мають кінця. У мене померла кохана. І ще багато людей померло, або ж я вбив їх. І тепер живу в своєму Луврі серед самих зрадників, і цьому вже не даси ради. Це така правда, як те, що Бірон був зрадником. Пан Кончіні збирається купити князівське володіння за кілька мільйонів. Кого б мені знайти, щоб остеріг його? Мені це не личить; і народи, й двори не звикли бачити мене в ролі одуреного, що просить тільки дотримувати зовнішньої пристойності.

Вони бачать мене озброєним до зубів, у спілці з усім світом, і якщо я даю своїм ворогам ще звести дух, то тільки з милосердя. Я щодня виявляю милосердя до власної королеви. Вона підтримує змовників, хоча наступник її дядька у Флоренції зв'язаний зі мною угодою. У них в усіх зі мною угоди, і вони їх дотримають чи зламають залежно від того, житиму я чи ні. Але я житиму, бо Великий план — це вже природна дійсність: я не обрав її, вона породжена природою. Ми не вмираємо. Хто має час дозріти, той дізнається, що буде колись, хоч би його самого вже сто років не було на світі. Але я з божою поміччю здійсню все — тільки ще трохи вичекаю і вдарю. А Кончіні остережу через когось».

І він негайно доручив це герцогині де Сюллі — дамі, якій, здавалось, був забезпечений шанобливий послух де завгодно, бо й сама вона була на диво сувора, і чоловік її навіював страх. Але вийшло не так. Пані де Сюллі, щоб не вийшло скандалу, звернулась не до королевиного кавалера, а до самої королеви — звичайно, вкрай обережно: не годиться, щоб про її величність пліткували. Та кавалер, чи то чічісбей, нестямно розлютився. Він навіть не поїхав сам до дами, а викликав її до Лувру, ніби палац уже належав йому. В присутності королеви він учинив неприступній протестантці якнайбрутальнішу сцену. Стара кочерга, вона, мабуть, хоче підсипатись до нього — сміх, та й годі! Нехай розкаже своєму королю, хто тут чхає на нього! Кончіні метався, мов шалений, і вираз у нього був, як у хижого звіра. Він боїться короля? Аякже! Хай той король мовчить собі та дише, а то щоб не було йому лиха.