Літа зрілості короля Генріха IV

Одного разу вона покликала чоловіка й почала допитуватися, що сказали лікарі. Чи правда, що їй лишається думати тільки про бога. З мукою в серці він признався, що стан її небезпечний. Але бог усемогутній, і ми молитимемося, щоб ти жила. Вона зрозуміла його так, що її чекає певна смерть, відверто зраділа і зразу знайшла в собі сили виконати останні обов'язки. Розпорядилась, як повідомити родичів, сказала, що хоче зоставити кожному зі служників. Попросила, щоб прийшов пастор Бушеро, і сама назвала ті місця зі святого письма, які він мав їй прочитати, — переважно псалми, — але мало котрий дослухала до кінця: надто багато ще лишилося зробити. Треба було втішити словом усіх слуг, що стояли навколішки круг її ліжка. Треба було ще оголосити, що вона вірить у божественне прощення й покладає надії на те, що нам обіцяє євангеліє.

Та попри всю цю ревну побожність їй ставало гірше й гірше, і врешті вона в тяжкому страху почала благати полегкості. Задихаючись, давлячись харкотинням, вона зірвала з голови чепчик, і на стражденне, перекривлене, залите потом обличчя впали пасма волосся, поміж сивиною ще рудувато-золотавого. Це воно колись призвело її до перших хибних кроків у житті, а потім до самохіть накладених на себе кар, якими вона ось тепер довела себе до того, що всі аж злякалися й сахнулись від неї. Слуги одне по одному вислизнули з кімнати, а пастор порадив Морнеєві попросити лікаря, щоб той чимось приспав хвору, — він сам пришле його сюди.

Хвора вловила його слова й почала просити, щоб не барилися з цим, а скоріше приспали її. Вона мучилася, поки ставало сили, а тепер уже годі. Вона зовсім утратила терпіння й покору і, здавалося, гадала, що перед смертю вони вже їй не потрібні.