Літа зрілості короля Генріха IV

Король убрався з іще небувалою пишнотою, коли приїхали швейцарці поновлювати союз. Дорогою до столиці їх не раз гостили — особливо розкішно й щедро пан де Вільруа. А в Парижі від палацу аж до вулиці Сент-Оноре вишикували гвардійський полк. На парадних сходах палацу теж стояли солдати — по дві шереги на кожній сходинці,— і між ними не без гордості піднімалися швейцарці. В великій залі Лувру вони побачили подвійні шпалери з шотландців — так їм наочно показано, що король Франції має і свої, й чужоземні війська. І самі вони — не єдині його друзі.

Зате вони були дуже давні друзі по боях, угодах, по вигідних взаєминах. Під час останньої своєї війни — з Савойєю — король урятував їхнє прикордонне місто Женеву. Тепер їх зустрів герцог де Монпансьє з добірним почтом, їх привітав граф де Суассон. В приймальні у короля був принц Конде, він провів їх до його величності, що сидів на троні. Його величність підвівся й скинув перед ними капелюха. На чорному з білим капелюсі була діамантова пряжка, ціну якої годі визначити, а ще більше діамантів виблискувало на перев'язі. Швейцарці були б ряді цілувати королю руку вже заради цього незнищенного багатства, не рахуючи вже всього іншого. Права рука короля була опущена, і кожному швейцарцю, що цілував ту руку, він клав ліву на плече. Це тішило їх надзвичайно.

Промовляв від них адвокат Загер із Берна. Товмачем був адмірал де Вік[104], бо моряк легше за будь-якого розумів говірки різних народів, чи принаймні вгадує зміст завдяки великому досвідові. Король відповідав їм коротко, але напрочуд доладно, і вони були просто в захваті. На численних бенкетах, даних їм після цього, відсутній був тільки кардинал Паризький; виправдовувався він тим, що серед швейцарців багато єретиків. Король посміявся з нього. І навмисне звелів по-святковому прибрати собор Богоматері Паризької: там відправили месу з якнайпрекраснішою музикою. Сидячи на килимах, затканих лілеями, а ноги поставивши на турецькі, швейцарські союзники короля ще раз підтвердили присягою свою випробувану вірність. Духовній музиці вторували з арсеналу гармати пана де Роні.

Швейцарців пригощали так, як іще нікого з чужоземних послів. По їхній комплекції французький двір побачив, що винного погреба й кухні їм не замінили б ніякі почесті. Коли глянути на цих кумедних чолов'яг — обличчя червоні, зади широкі,— зразу спадає на думку величезне барило, яке налили по вінця вакхічні божества. Тому швейцарців посадили за королівський стіл довгим рядом, за чинами й заслугами. Навпроти кожного сів хтось із найзначніших придворних вельмож. Розмову пожвавлювали барабани, флейти та інші інструменти, й тости виголошувано кілька годин — за короля, за королеву, за пана дофіна, за їхній союз, потім знов за легкі пологи королеви і так далі без кінця.