Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Настає ранок. Будиться із сну табір. Мойсея нема. Але якась невимовна туга ходить табором:
І строга закономірність історії тягне нові покоління на неминучий шлях, — в «те, що статися мусить».
«Пролог» до «Мойсея» тільки підкреслює, зафіксовує цей ліричний стрижень поеми. Покоління підіймаються і падають, провідники спиняються на роздоріжжях, помиляються, гинуть в сумнівах, але маси ідуть своєю незмінною, неминучою стежкою до кращої все-таки будучини. Такий висновок з поеми, так само як «Похорон», поеми сумніву, але сумніву подоланого, переможеного, і недаром Франко узиває «Мойсея» — «співом, повним віри», «хоч гірким, та вільним», злитим слізьми завдатком будучини. Це справді «весільний дар» генієві українського народу.
Що в «Мойсеї» ми маємо справді героїчне звінчання життьового діла Франкового, його поетичний подвиг, це ми відчуєм одразу, коли спробуємо зіставити цю поему хоча б з олесівським етюдом «По дорозі в казку». У Олеся провідник теж гине по дорозі до заповіданої мети, але маси — виведений було на стежку натовп, «юрба», «люди, подібні до мавп», — з гуканням і свистом повертають назад, зникають в найглибших нетрях лісу. Він, герой, кличе їх, пробує навернути, але посланець з Казки перебиває його гіркою реплікою: «Твого вже голосу ніхто почуть не може».
Франко мав рацію, коли писав, що він «ще не песиміст». І хоч який трудний шлях життьовий йому випав, але в кінцевім акорді його творчості не чути цього жалібного деренчання ослабленої струни: навпаки, останні розділи «Мойсея» повні тупотом копит і звуками сурем — музикою перемоги…
В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життьовими обставинами і добою — і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч як би змінились умови нашого життя, забути його як поета. Будем сподіватись, що недалекі вже десяті роковини його смерті (28. V. 1926) покладуть початок пильному вивченню його все ще не оціненої всебічно постаті.
1925
«Прокуратор Іудеї» і два перекладачі{150}
Яку ролю відіграє переклад в утворенні і виробленні літературної мови — говорити нема потреби. Досить послатись на приклад хоча б літературної мови латинської, що їй початок поклав Лівіїв Андроників переклад Гомерової «Одіссеї».
Virum mihi, Camena, insece versutum, — з цього яскравого і ще не обробленого сатурнівського вірша, звичайного доти супутника сільських ігрищ, народного обряду, що мав передати гармонійне еллінське: Andra moi ennepe, Musa, polytropon… — виріс і урочисто-загальмований період Цицерона, і urbanitas Горація, і столична «виборність» Марціала.
Не буду говорити і про те, що в перекладах чужих зразків наша мова виходить на здобуття нових понять, фіксуючи тисячу стимулів до мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів, як виявлених, так і порівняльних, і через те ступінню точності і силою перекладу можна міряти розвиток і літературність даної мови. Певна річ, не випадком сталося, що французи і німці мають найдосконаліші переклади, та що росіяни до тої досконалості стали наближатися тільки перед війною. Не випадково і те, що у нас справа перекладу починає більш-менш налагоджуватися тільки останніми часами. Причин було чимало. Спочатку на перешкоді стояла відсутність (чи, може, нез’ясованість) в нашій мові «високого» і «середнього» стилю: всім відомо, як зірвався Гребінка зі своїм перекладом пушкінської «Полтави», як тяжко було Ніщинському перекладати Софоклову «Антигону»[143] або як Куліш, повстаючи проти карикатури на народну мову в творах «котляревщини», надавав своїм перекладам сентиментальної афектації та солодощів етнографізму.
Потім виросла інша небезпека — одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах. Архаїчний у своїм стремлінні обмежити українську літературу речами хатнього вжитку, Костомаров мав усе-таки якісь підстави винуватити Старицького. Ще нещасливіший був Стешенко в своєму юнацькому перекладі Овідієвих «Метаморфоз». Тільки після багатьох спроб перекладчикам стало вдаватися безкарно проходити межи двох потвор — простацької вульґарності та надуманої безкровності.
143
Про це в мене — в «Новому українському письменстві».