Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Мене звати Бейзіл Елтон, я — доглядач маяка Норд Пойнт, як до цього були мої батько і дід. Сірий маяк стоїть далеко від берега на слизьких підводних каменях, які проглядають під час відпливу, але під час припливу ховаються. Чудові вітрильники семи морів століттями пропливали повз цей сигнальний вогонь. У часи мого діда їх було багато, у часи мого батька вже менше, зараз же їх настільки мало, що іноді я почуваюся навдивовижу самотнім, ніби я остання людина на планеті.
У давнину від далеких берегів припливали біловітрильні кораблі, від східних узбереж, де сяє тепле сонце, а солодкі аромати линуть над пишними садами і яскравими храмами. Старі морські вовки часто приходили до мого діда з оповідками про ці дивовижі, які він переказував моєму батькові, а мій батько переповідав мені довгими зимовими вечорами, коли несамовито завивав східний вітер. Ще більше я прочитав про ці та багато інших речей у книжках, які мені дарували ті люди, коли я був ще молодий і спраглий див.
Але величнішою за мудрість людей і книг була лише таємнича мудрість океану. Блакитний, зелений, сірий, білий чи чорний; спокійний, збрижений чи схвильований, океан не мовчить. Скільки живу, я споглядав його і дослухався до нього, і я чудово знаю його. Спершу він оповідав мені лише прості маленькі історії про тихі пляжі і поближні порти, але з роками він став приязнішим і говорив уже про інші речі; про речі дивовижніші, віддаленіші у часі і просторі. Іноді в сутінках сірі клуби над горизонтом розступалися, і тоді я бачив шляхи, які тяглися вперед за видноколо, а іноді вночі темні води моря ставали чистими і сяйливими, і тоді я бачив шляхи, які вели униз. І міг подивитися на всі шляхи, що були там, на шляхи, що тільки могли бути, і шляхи, які направду існували, бо океан давніший за гори, сповнений снів і спогадів самого Часу.
Він припливав з півдня, той Білий Вітрильник, коли місяць був уповні і сяяв високо в небесах. З півдня тихо і плавно линув він морем. Було море бурхливим чи тихим, був вітер попутним чи зустрічним, корабель завжди плив тихо і плавно, вітрила були спущені, а довгі стрункі ряди весел ритмічно рухалися. Однієї ночі я спостеріг на палубі бородатого чоловіка, зодягненого в мантію, який, здавалося, кликав мене плисти з ним до далеких незнаних берегів. Не раз звідтоді я бачив його у світлі повного місяця, і він завжди надив мене за собою.
У ніч, коли я відповів на поклик, місяць сяяв дуже яскраво, і я зітканим з місячних променів містком пройшов над водою до Білого Вітрильника. Чоловік, що мене кликав, привітався милозвучною мовою, яку я, виявилося, добре знав, і доки ми пливли до таємничого півдня позолоченою сяйвом повного ласкавого місяця доріжкою, години подорожі непомітно минали під тихі пісні веслярів.
А коли зайнявся рожевий і сяйний світанок, я побачив зелені незнані мені береги далеких земель, ясні і прекрасні. Із моря здіймалися порослі деревами гордовиті тераси, серед яких тут і там виднілися білі блискучі дахи і колонади небачених храмів. І доки ми наближалися до зеленого берега, бородатий чоловік оповів мені про цей край, про країну Зар, де мешкали всі сни і розмисли про красу, що спадали на гадку людині, та зараз забуті. І коли я знову поглянув на тераси, то зрозумів, що він казав правду, бо серед того, що я побачив, було багато речей, які колись являлися мені крізь тумани над обрієм і в сяйливих глибинах океану. Там було багато фантазій і видив, значно пишніших за всі знані мені раніше; візії молодих поетів, що померли з нужди, перш ніж світ зміг збагнути їхні видіння і сни. Але ми не ступили на луки рівнин Зару, бо сказано, що той, хто торкнеться їх ногою, більше не може повернутися до рідного берега.
Коли Білий Вітрильник тихо відплив від увінчаних храмами терас Зару, попереду, на далекому обрії, ми спостерегли шпилі споруд величного міста, і бородатий чоловік сказав мені: «Це Таларіон, місто Тисячі Див, яке зберігає всі таємниці, що людина марно намагалася осягнути». І я знову глянув зблизька і побачив, що місто це величніше за будь-яке інше, що я раніше бачив уві сні чи наяву. Його шпилі сягали небес, тож їхні верхівки були недосяжні для людського погляду; далеко за небокрай простягалися його похмурі сірі стіни, за якими можна було вгледіти хіба кілька дахів, дивних і зловісних, хоч і прикрашених багатими фризами і звабливими скульптурами. Понад усе я прагнув увійти в це принадне, але водночас відразливе місто, і благав бородатого чоловіка висадити мене на кам’яний причал біля великих різьблених воріт Акаріель, але він лагідно відмовив мені, кажучи: «У Таларіон, місто Тисячі Див, багато заходило, але мало хто з них повернувся. Вулицями блукають тільки демони і шаленці, яких не можна назвати людьми, а довкруж біліють непоховані кістки тих, хто наважився поглянути на примару Латі, що править у місті». Тож Білий Вітрильник проплив повз стіни Таларіона, і багато днів ще линув на південь за птахом, чиє лискуче оперення своїм кольором не відрізнялося від небес, які його породили.