Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Але Ромеро мовчав. Лише згодом прошепотів, охоплений жахом:

— El ritmo, señor — el ritmo de la tierra[29] — ЦЕ ПУЛЬСУВАННЯ У ГЛИБИНАХ ЗЕМЛІ!

І тоді я також почув, а почувши, затремтів, хоч і не знав чому. Глибоко, глибоко піді мною був звук — пульсація, як щойно сказав мексиканець, і цей ритм, хоч і заледве чутний, все ж звучав понад койотом, псом і бурею, яка все наростала. Безглуздо було намагатися описати цей звук — бо до нього не припасуєш жодного опису. Скажімо, він скидався на пульсацію двигунів у глибинах величезного лайнера, як це відчувається на палубі, але не був таким механічним, не так відгонив окремішністю від життя і свідомості. З усіх його ознак найбільше мене вразила саме віддаленість у глибинах землі. Мені на гадку відразу ж спали рядки з Джозефа Гленвілла1, які так ефектно процитував По:

«…безмір, бездонність і незвідність Його творінь мають глибину значно більшу, аніж колодязь Демокріта2».

Раптово Ромеро зіскочив з полиці і застиг біля мене, дивлячись на дивний перстень на моєму пальці, який з кожним спалахом блискавиці таємниче поблискував, а тоді почав пильно вглядатися у напрямку стовбура шахти. Я теж підвівся, і якийсь час ми обоє стояли нерухомо, сторожко дослухаючись до моторошного ритму, який, здавалося, все більше і більше наростав. Тоді мимохіть ми почали рухатися до дверей, які, опираючись натиску бурі, відчайдушно скрипіли. Спів у глибинах землі — бо саме таким нам видавався той звук — став гучнішим і чіткішим; ми відчували, як щось незборимо жене нас у бурю — до зяючої чорноти шахти.

Ми не зустріли жодної живої душі, бо, як уже було сказано, нічна зміна на роботу не вийшла, тож зараз робітники, напевне, сиділи в Сухій ущелині, переповідаючи зловісні чутки сонному барменові. Лише у сторожці недремним оком світився маленький жовтий квадратик віконця. Цікаво, мимоволі подумав я, як сторож зреагував на ці звуки, але Ромеро пришвидшив крок, тож я поквапився за ним.

Коли ми дісталися шахти, звук став настільки чітким, що ми могли вловити його складові. Він страхітливо оповив мене, скидаючись на якийсь східний обряд із биттям барабанів і багатоголосим співом. А я, як ви вже знаєте, тривалий час жив у Індії. Ми з Ромеро рішуче протискалися крізь тунелі і спускалися драбинами, тримаючи напрямок на те, що так надило нас, хоч і були охоплені жахом від безпорадності. Однієї миті мені здалося, що я таки збожеволів — тоді, коли, дивуючись, яким чином наш шлях освітлюється, якщо немає ані ламп, ані свічок, я зрозумів, що старовинний перстень на моєму пальці світився моторошним сяйвом, розсіюючи мертвотно-бліді відблиски у вологому важкому повітрі довкола нас.

Раптом, спустившись однією з безлічі широких драбин, Ромеро без попередження кинувся бігти і залишив мене на самоті. Мабуть, на нього дивним чином вплинули якісь нові дикі звуки у барабанних ритмах і співах, які моє вухо заледве вловлювало, і він з дикими криками побіг навмання у темряву печери. Я раз по раз чув попереду його крики, коли він, спотикаючись, незграбно біг переходами і стрімголов спускався хисткими драбинами. І хай який зляканий я був, усе ж зумів помітити, що його мова, коли він щось казав, не була жодною зі знаних мені. Звичну суміш поганої іспанської і ще гіршої англійської замінили грубі, але звучні багатоскладові слова, і з усього цього мені здавався звідкись знайомим лише часто повторюваний крик «Уїцілопотчлі».[30] Пізніше я натрапив на це слово у працях одного великого історика — і здригнувся від асоціацій, які тоді виникли.