![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Та ми знайомі, — всміхнувся Далебор, — хлопчиськами ще тримали оборону проти ще одної зграї. Їх завжди багато було — чужих вовків у наших степах.
— Ну, — продовжив Батура, — і ще дехто прийде… опісля. Старшина братчини ковалів, Білозір на ім’я. Він і досі в захопленні від слів ваших, та від вашого молодика, що один на п’ятьох пішов. Від братчини кожум’як — старий Горазд. В шевців немає братства, але всі знають діда Шевчика, і дідо Шевчик знає всіх… Ну, ще там, од кушнірів, од бондарів… Купців прийде кілька…Порадимося…Щодо віча, і взагалі… Часу обмаль — ворог йде на Київ!
Далебор кивнув головою на знак згоди. Коли Батура, зігнувшись трохи не вдвоє, вибрався з хижі, а Сулиця подріботів проводжати гостя, волхв сказав, усміхаючись:
— Не всі кияни, Вогнику, здрібніли. Оце ось — русич!
— Ви б все-таки, — мовив Вогник обережно, — не дуже довіряли хрещеним людям, Віщий, бо можуть зрадити…
— Тобі ж я вірю, — сказав волхв спокійно. Вогник не відповів нічого, але здригнувся, як від удару.
— Сину душі моєї, — лагідно сказав Далебор, — навіть нам, жерцям, що пам’ятають Веди, не під силу змінити людині душу однією молитвою і корцем води. Тим більше, не здатні на це ті люди, які знівечили тобі життя. Я сказав те не для того, аби тебе образити, а для того, аби ти зрозумів — Батурі, та друзям його вже не було чого зраджувати, за них це зробили інші. А вірити людям часом треба. Зрозумів?
— Так, Віщий…
— А коли так, то підемо до багача на обід, — мовив волхв, — давненько я не куштував пирогів з білого тіста. Мабуть, з того часу, як покинув Полоцьк… Ну, чого похнюпився, косаче?
— У битві, — зітхнув юнак, — мені було б затишніше… Або на Хорсиці… Не подобається мені у граді, Віщий!
— Перуничі київські жили не у граді, а у гаї, — мовив Далебор, — от поб’ємо зі Всеславом половців, насадимо над Дніпром дубків, та й житимемо як належить. А поки-що ми потрібні тут.
«Сон у Наві», — згадав Вогник, — учитель мав від Богів віщування перемоги… Нічого не вмерло, доки зеленіє гілка Хорсицького Дуба…»
Повернувся дідо Сулиця і ознаймив:
— Ідемо пироги їсти! А медовуха у Батури — знаменита!
Далебор усміхнувся:
— Добрий обід, як і добра битва, вимагає здоров’я…
— Доброго обіду я часом не маю, — мовив Сулиця весело, — а добра медовуха у мене завжди є… Тому і здоров’я зберіг. Але на дурничку, як говорять, і оцет підсолоджувати не треба.
* * *
На столі у багача Батури дійсно були пироги. І не тільки…
Спершу Батурина жона, вродлива кароока молодиця, разом із донькою, схожою на втілення Лелі, застелили дубовий стіл гаптованим обрусом. Потім почали з’являтися страви: паруючий борщ, домашні ковбаси, миска з м’ясивом, вареники, наливки… І, звісно ж, пироги. Батура власноручно приніс діжечку з медовухою, і дідо Сулиця аж прицмокнув від утіхи.
Вогник, аби не дуже витріщатись на стіл, де смаколики з’являлися наче в казці, роздивлявся світлицю. Туманні спогади дитинства раптово обрели чіткість. У хаті, що спопеліла в туровських лісах, була така ж підлога з дубових брусів, така ж мальована квітами піч, різьблені лави, діжа в кутку, рушники на стінах… Тільки на божничці, на покуті, замість лельок-оберегів були два мальовані образи — жона з дитям, і чоловічий лик, наче гаптований на платі. Обидва малювання прибрані в рушники зі знайомими взорами. Ось Дерево Життя, ось Берегині, ось Перунові Блискавиці… Юнак здивовано глянув на Далебора, котрий неспішно розмовляв з хазяїном дому. Спитати у вчителя, чи не розгніваються Вишні-чужинці на такі оздоби було б нечемно стосовно до Батури і його близьких. Вогник поспішно одвів очі і став дивитись на хазяйчину доньку, що клопоталася по господарству, весь час закидаючи назад дві товстелезні коси, перевиті стрічками. Дівчина була русява як батько Батура, але кароока як мати. Срібні ковти-спіральки ніжно подзенькували при кожнім її кроці. На шиї — разок бурштинового намиста з бурштиновим же хрестиком. Юнак зітхнув. Від протолчан він начувся, що хрещені люди не беруть злюб з язичниками. Та й хіба стане багацька донька жоною Перунича, чиє життя — самі небезпеки? За ним могла б піти лише така, як Неждана. Жінка-воїн, а не оце ось лебедятко… Але усе ж таки… Яка краса!
— Жоно, — питав тим часом Батура, — де Первень?
— Та де ж, — озвалась господиня, — як не у мніхів своїх. Починайте, батьку, без нього, він-бо все одно не буде цього їсти.
— Дожився, — буркнув Батура, — син як ворог, шматка хліба в батьківській хаті не преломить. Ну, най Бог благословить трапезу нашу, і Давні Боги хай не сердяться на нас.