Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Завітайте й до нас! Хату Батури, дереводіла, на Подолі знає кожен!
— Добре, — озвався Далебор, — зайду…
Вони пройшли повз Лихоту, що, півпритомний, охав на землі і замішалися у натовпі. Градники не наважилися їх переслідувати, бо занадто добре пам’ятали той блиск меча. А коли кинулися шукати власних, то спіймали облизня.
Мечі зникли невідь-куди. Усі п’ять.
* * *
Хатина діда Сулиці була невеличкою — світлиця та прихатень. Сам же дідо був чоботарем, тому в хаті пахло варом, а по притрушеній травою земляній підлозі було розкидано обрізки шкіри, колодки та інші шевські знаряддя.
Тільки-но дідо влаштував своїх гостей пообідати чим Бог послав, як у двері грюкнули, і до хатини протисся здоровезний чолов’яга. Мала хатка Сулиці наче одразу ще поменшала: чоловік сягав головою сволока, а в плечах був удвічі ширший за Далебора, котрого Боги теж не скривдили ні зростом, ні силою.
— Я — Батура, — мовив велетень басом, — старшина братчини дереводілів. Дякую, волхве, що косак ваш поміг моєму синові. Змагор — хлопець гарячий, і весь час опиняється там, де йому бути не слід.
— З вашого сина — добрий воїн, — ґречно сказав Далебор.
— Отож бо! — гмикнув тесля, — є в родині воїн, є майже мніх, і донька є, нема кому лише обробляти дерево. Але я прийшов не тільки подякувати. Ви чули про кипчаків?
— Чув…
— Се Бог вас сюди привів… чи Боги. В граді неспокійно — люди бояться облоги. Тридцять і два літа Київ не бачив ворога увічі, опісля останньої печенізької навали, ще за Ярослава-князя. Наш же Ізяслав від поразки геть духом упав. А найбільш на шкоду те, що не збирає він раті. Хіба ж самим дружинникам вистояти проти орди?
— Як-то сталося, — спитав Далебор, — що кияни залишилися беззбройними?
Батура з розмаху сів на лаву, аж та зарипіла під ним.
— Сталося! — мовив неохоче, — Косняч, князів тисяцький, умовив Ізяслава, що, задля порядку в місті, треба забрати у смердів мечі! Смерди! Ха! Хай хто тільки насмілиться назвати мене так в лице, хоч від мене і не тхне ромейськими пахощами! Ну, й забрали… Дехто, звісно, щось приховав, я сам… кгм… дещо маю. Але цього мало.
— І де лежить та зброя?
— В княжій зброярні, на Горі. Та тільки Ярославич не наважиться знову озброїти міщан, доки йому радить раду Косняч со товариші.
— У добрі часи, — мовив волхв, — як князь був не гідний свого столу, віче зміщало його і обирало нового. Так бо й понині роблять новгородці.
— Так то ж у добрі! — хмикнув дереводіл, — та й кого нині кликати? У старших Ярославичів свого клопоту вистачає — кипчаки бо вже ґрасують по Переяславщині, а молодші не підуть проти заповіту Ярослава-небіжчика, аби старшого, мовляв, слухатися як батька.
— Я не сказав — кликати, я сказав — обирати, — мовив Далебор, — хіба лише сини княжі можуть доводити військом? Ось ти, наприклад… Чим не воєвода?
Батура розреготався так, що зі сволока посипалася порохнява.
— Воєвода… — сказав, віддихавшись, — жартуєте, Віщий?
— А коли вам аж так потрібен князь зі Святославового роду, — спокійно продовжив Далебор, — то у Києві є такий… Не Ярославич.
Батура кілька хвилин думав, а тоді ляснув себе по лобі:
— Чи не за Всеслава Полоцького ви говорите, волхве? Таже він у темниці!
— Ну, — всміхнувся Далебор, — темниця — не могила, а в’язень — не небіжчик!
— Віщий, — серйозно мовив Батура, — ви — людина мудра, судячи з того, що оповів мені Змагор. Але, чи знаєте ви Всеслава? Це ж вовк, безжальний і хижий та скорий на кровопролиття! До того ж він — чаклун… ну, вам-то до цього не звикати, — Батура позирнув на принишклого від незвичних запахів Полісуна, що лежав під лавою, — але все ж таки… І ви думаєте, що він зможе бути князем Київським?
— Вовк… — сказав Далебор стиха, — то й що? Хижий та неприборканий? Але ж ворог, що йде на нас, теж вовчої породи! Прирученим псам його не подолати! Чи знаю я Всеслава? Так, знаю! Він дійсно такий, як ти говориш, за винятком, може, чаклунства. Але він дасть киянам мечі! І поведе рать! І знищить степову зграю! Вовк — звір Перунів, Батуро! А лише на Перуна маємо сподіватися лихої години!
— Хто-зна, — озвався дереводіл задумано, — Перун дідів наших давно поплив за течією!
— Аби залишився дух Перунів в серцях русичів! — різко сказав Далебор, — Боги не тільки в Образах, Батуро, але і в душах наших! І горе тому, хто цього і досі не зрозумів!
— Віщий, — мовив Батура опісля недовгого роздуму, — ми з жоною запрошуємо вас до нашої оселі. Посидимо…Пообідаємо…Поговоримо… Дідо Шевчику, ви також приходьте. Се, Віщий, правильний чоловік, хоч і старий уже.