Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— Значить, дід за тобою скучає.
— Так і я ж за ним теж.
— Знаю, дитино, знаю. — Баба ще сильніше притисла онука до себе. — А шо ти там малював? Діда?
— Діда.
- І який він?
— Він мій.
Перекур
— Ну шо, ніби тихо? — Степан прочинив підвальні двері і висунув голову на сходи.
— Мовчать, — подав голос Єгор.
— Може, пішли нагору кисню ковтнем?
Степан сіпнув двері, розчищаючи прохід від битого скла, штукатурки та шматків арматури.
— Та можна.
Степан так і не кинув батьківську хату. Просторий дім з верандою, гараж із підвалом — усе це він зводив разом з батьком на місці старої розвалюхи, у якій, до речі, Степан і народився. Тоді, коли тутешнім степом вперше рознісся Степанів крик, теж була війна. Правда, лінія фронту вже відкотилася далі на захід, однак ознаки боїв — збиті дахи, винесені мости та знищена техніка, залишилися. Звісно, цього Степан не пам’ятав. Про це розповідав батько набагато пізніше, уже коли вони зводили нову хату.
Вечорами всі будівельники, а це фактично сусіди по вулиці, сідали на подвір’ї за широкий, збитий з дощок стіл, вечеряли і згадували війну. Степан, який уже був у віці, коли йому можна було довірити підносити цеглу чи слідкувати, щоб не застиг розчин, теж сідав з чоловіками за стіл, лупив товчену картоплю і слухав.
«Як же ж давно це було», — майнуло в Степановій голові, коли він продирався нагору з підвалу. Від гаража, під яким був підвал, не лишилося майже нічого. Так, купа цегли, рештки шиферу та один кут з частиною тильної стіни. Чим саме влучило, Степан так і не розібрав, та й чи не однаково. Гупнуло тоді дуже сильно. І саме тоді, розгрібши биту цеглу, Степан перебрався з хати в підвал. Щільніше поставивши консервацію та згрібши в загородку нехитрий врожай, він збив тапчан і зробив буржуйку зі старого газового балона. Тоді ж і забрав сусіда Єгора, який під час чергового обстрілу лишився взагалі без хати.
— Гуртом і батька легше бити, — сміявся Єгор, переносячи до Степанового льоху своє нехитре майно.
Кілька разів до підвалу приходили зенітники, які стояли за селом.
— Ну що ж ви тут, як миші, сидите й смерті чекаєте, — бідкався молодий старлей, викладаючи на стіл гуманітарку: хліб, тушонку та цигарки.
— Нічого, синку. Ти за нас, старих бобирів, не переживай, — відповідав Степан. — Не нажили ні дружин, ні дітей, ні онуків, то нема чого й за життя чіплятися.
Степан з Єгором вилізли з підвалу і на мить завмерли. Навколо була ніч, морозне повітря неначе аж дзвеніло від тиші. Над чоловіками розкинулися мільярди зірок, а вони напівзігнуті, неначе викинуті на берег риби, ковтали цей мороз та цю тишу і, як завджи буває з рибами, ніяк не могли призвичаїтися до нового середовища.
— Ти віриш, що це кінець? Що вже не стрілятимуть? — прошепотів Єгор.
— Звісно, ні. — Степан сів на цегляну купу і задер голову до неба. — Я просто насолоджуюсь моментом. Кури, Єгорка, доки тихо.
Нічні дзвінки
Раніше Іван дуже боявся нічних дзвінків. Якщо хтось дзвонив серед ночі, значить, сталося щось страшне і хтось не міг чекати до ранку. Ті дзвінки Іван міг перерахувати на пальцях. Так було і коли помирали дід та батько. Так було, коли загинув брат.
Кілька разів люди помилялися номером. І в ті секунди очікування біди, доки Іван спросоння випадав з ліжка і хапав телефон, здавалося, серце вискочить з грудей.
Зараз усе не так. Зараз нічні дзвінки зовсім інші.
— Привіт, Вань.
— Привіт, Володь. Знов на дах виліз у пошуках мережі?
— Та да. Тільки поночі й видираюся. Снайпери ж. Правда, дахом це можна назвати умовно.
— Прилетіло?
— Ага. Гупнуло пару днів тому. Знесло шмат з одного боку. Тепер вентиляція.
— А сам як?
— Нормуль. Воюємо.
— А шо ж перемир’я?
— Так а шо перемир’я? У них як боєкомплект підвозять, так вони про перемир’я й забувають.
— Ясно.
— А у вас там шо?
— Так а шо у нас? Масляна. Прощена неділя. Ти пробач, якшо, бува, образив чим.
- І ти пробач, друже.
— Бережи себе!
- І ти!
Іван дав відбій і поставив мобілку на зарядку. Лише тепер, переконавшись, що з Володькою все добре, він міг спокійно заснути.
Мурка
— Мам, а вона точно не загине? — Світланка, притиснувшись до мами, гляділа в щілину між завісками автобуса на будинок.
— Ні, люба, ти ж знаєш, яка вона в нас розумна. — Жінка притискала дитину до себе, ледь стримуючи сльози. — Вона пересидить у підвалі й врятується.
Жінка весь час поглядала вперед, на водія автобуса, який, завівши в салон останніх пасажирів, про щось говорив з військовим.
— Та поїхали вже! — крикнула товста Анжелка з сусіднього під’їзду. — Стоїмо як на долоні, щас улуплять.
Згадалося, як ця сама Анжелка влітку, ще коли її Федір був живий, валувала, мовляв, прийдуть росіяни, то ви, клопи, дупу цілуватимете руським патріотам. А тепер, бач, біжить. І не в Росію, бо там нікому не нуґжна. Та й Федора вже немає майже три місяці. Осколком півголови знесло просто біля магазину. І автомат не врятував.
Жінка ще сильніше притисла доцю. Хотілося закрити її з усіх боків від світу і захистити, врятувати. Микола оно, теж сусід, за два сидіння спереду сидить, ховає очі. Увіткнув обличчя в кожух і мовчить. А як кричав, як валував, що треба бити і хунту, і фашистів, і Америку! А тепер як риба. Та й взагалі в автобусі тих, хто ненавидить Україну і здав би її навіть не за тридцять срібляків, а за покликом душі, чи не половина. І тихі як пообідні мухи.
— Бог вам суддя, люди, — шепоче жінка в комірець дониної курточки. — Накликали біду, тепер ні роботи, ні хати, ні батьківської могилки.
— Мамо, що ти шепочеш? — подала голос дівчинка.
— Нічого, Світланко, то я молюся. — Жінка перехрестила доню. — Господь Бог наш, що є на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє. Хай прийде Царство Твоє…
— О, завела, тільки скульожки твоєї не вистачало, — гаркнув хтось з пасажирів.
— Ану рота закрий, злидень!
По проходу йшов військовий. Він наблизився і схилився, роздивляючись Світланку з мамою.
— Ви моліться, не бійтеся нікого. Якщо так легше, то моліться. І не бійтеся. Хлопці вас швидко вивезуть.
— А ви тут залишаєтеся? — подала голос Світланка.
— Тут.
— А ви за нашою Муркою приглянете? Ми отут у дванадцятій квартирі живем, — дівчинка простягла руку і відкрила трохи завіску. — А то, коли бабахало, вікно розбилося, і вона злякалася і вибігла на вулицю.
— Добре, пригляну.
— Ну все, час, — подав голос водій.
Військовий помахав дитині й пішов на вихід, поручкався з водієм.
— Давай, з Богом, і за отим приглядай, — тицьнув пальцем на незадоволеного молитвою.
Двері зачинилися, і автобус рушив за ще двома попередніми.
Світланка виглянула з-за завіси. Молодий військовий, що обіцяв приглянути за кицькою, посміхнувся і помахав їй рукою.
— Мам, а як же він Мурку впізнає? Я ж не встигла розказати про неї.
— Ну він дорослий, розбереться. Та й хіба нашу Мурку з ким сплутаєш?
- І то правда.
Світлана щільніше пригорнулася до мами. Колона виїхала за місто на дорогу. З неба, неначе відгорожуючи автобуси від крайніх міських будинків, посипалася біла снігова крупа.
Обручки
— Сань? — Віка сіла перед чоловіком і, мнучи рушник, зазирнула йому в очі. — Я тут подумала…
Перед цим Віка якийсь час сиділа в Інтернеті й щось писала. Олександр бачив, як вона час від часу вставала з-за компа і щось дивилася в серванті. Однак йому було не до цього, адже і живність, і подвір’я, і піч.