Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Раптом монтонне життя вокзалу порушує п’яний чоловічок. Не втримуючись на ногах, він виконує якийсь неймовірно страшний танок. Його, неначе підбитого птаха на одному крилі, несе по діагоналі через вестибюль, де він зустрічається з відром і шваброю, які на мить без догляду залишила прибиральниця.
Бабах! П’яничка ще якийсь момент намагається чіплятися за повітря і за швабру, що стирчить з відра. А в наступну мить уся конструкція перекидається на мармурову підлогу. Шу-шух! Розливається брудна вода. Серед коричневої калюжі тверезішає п’яничка. Сіра біомаса навколо регоче і тицяє в невдаху пальцями.
Я роблю крок уперед і хапаю випивоху за лікоть, щоб підняти з води. Краєм ока бачу постать, яка підхоплює чоловіка з іншого боку.
— От бляді, шо наробили! — лунає ззаду голос прибиральниці.
Я підводжу погляд і бачу молодого пацана в камуфляжі, новеньких берцях і з наплічником. Крик прибиральниці ріже йому вуха так само, як і мені. Ми садовимо мокрого випивоху, який і досі не розуміє шо до чого, на сходи і, посміхнувшись одне одному, робимо крок кожний у своєму напрямку.
— Е-е! — валує до нас прибиральниця. — А друга кому лишили?
Хлопець у формі повертається, щоб сказати щось, та лише махає рукою прибиральниці, мовляв, що тобі пояснювати. Я так само змовчую, ну що ти скажеш.
У цей момент випивоха піднімає голову, дивиться вслід військовому і голосно ляскає долонею по сходинці.
— Ну хоч армія в нас людська!
У потязі
Потяг повільно плив Наддніпрянщиною. Вагон був майже порожній. У купе разом зі мною було троє.
— Ви ні панімаєтє! — закочувала очі й здіймала руки до неба росіянка. — Ні панімаєтє, як йому тяжило! Він був третьою дитиною в родині, двоє старших не вижили, і в ньому сила трьох, він тягне Росію вгору!
Більш серйозного марення наяву я не чув узагалі. Перебити, ба навіть перекричати жіночку було неможливо. Та й не хотілося.
— А що було до нього? Пияцтво повальне! У селах хати порожні, працювати ніхто не хотів!
— А при ньому різко все змінилося?
— Ну потроху стає краще! З кожним роком!
— А в чому це виражається?
— Та в усьому!
Я так і не зміг витягти з пані нічого більш конкретного, тож, у яких саме напрямках життя росіян поліпшується з року в рік і наскільки, не скажу.
— А нашо він Крим у нас забрав?
— Та Крим ніколи вашим не був!
— Ну канєшно, він був ісконно білоруським.
Жінка, образившись, зціпила губи.
— Он у вас нацисти з факелами по місту ходять. Марші проводять. Це середньовіччя якесь.
— А ви ніколи не думали про те, хто доклав максимум зусиль, щоб ми згуртувалися навколо свого минулого і своїх героїв? Хто фактично змусив нас повитягати на світ божий дідівські чорно-червоні стяги?
- І хто?
— Та ж ваш хуйло, хто!
Жінка перелякано перехрестилася.
— Я не хочу про це говорити. Це брєд.
— Та як завгодно. А про ношу трьох людей не брєд?
Росіянка віддвернулася до вікна. Далі їхали мовчки. Уже перед своєю станцією я витяг з кишені рошенівську цукерку.
— Нате, на згадку. Президентські.
— А з чим? — Росіянка взяла і почала розглядати обгортку.
— Ну з чим? Відомо з чим, зі снігурами!
Росіянка розсміялася. Я теж.
— Ви вдома хоч розкажіть, шо ми дітей російських не їмо!
— От чого нема, того нема! Не їсте, це правда.
Я махнув, мовляв, бувайте, і вийшов з купе. Клуб любителів Пу непереборний. Краще з такими взагалі не спілкуватися.
Батько
Устим скинув шапку, зайшов у кабінет і сів за стіл. Кабінет воєнкома був не те шоб аскетичний, а відверто бідний. Сейф, стара, зроблена за царя Гороха шафа, пошарпані шпалери та стіл. Біля стіни ряд стільців. Плюс старенький комп, який час від часу переривав клацаннями та схлипуваннями своє й без того нерівне гудіння.
— Привіт, Сірьож. — Устим провів рукою по чубу, в якому вже почала пробиватися сивина.
— Драсті, Устиме. — Молодший років на десять воєнком піднявся і подав руку сусідові.
— Дивлюся, хоч і до воєнкома дослужився, а майже нічого не нацарював, — махнув рукою навколо себе Устим.
— Хто хоче царювати, той і прапором півармії винесе, не обов’язково воєнкомом бути.
— Ну люди різне говорять.
— Говорять, значить, шось та знають! Може, десь у більших містах усе по-іншому, а у нас, задрипанців, сам бачиш.
— Закуримо?
— Давай.
Воєнком дістав попільничку, і чоловіки задиміли.
— Я, оце, Сірьож, через сина прийшов, через Ваню, — видихнув дим Устим.
— А шо з ним?
— Рветься на війну.
— Ну час такий, — розвів руками воєнком. — Багато хто рветься зараз.
— Отож і воно. А я онуків хочу. І я, і Маруся моя. А син у нас один.
- І шо? Прийшов до мене просить, шоб я відмазав?
Воєнком загасив недопалка і відійшов до вікна, повернувшись до Устима спиною.
— Дурний ти, Сірьожа, хоч і полковник, — сплюнув Устим. — Я шо, не розумію, що ворога треба бити?
Військком, який розвернувся і хотів сказати щось різке, запнувся, дивлячись на сусіда.
— Тоді я не розумію.
— Запиши мене добровольцем.
На лобі воєнкома з’явилися зморшки.
— Тебе?
— А шо, я не годний? Мені ще п’ятдесяти немає. І я ракетник, ось дивися.
Устим поклав на стіл військовий білет.
— Люди кажуть, що з однієї родини двох одразу не можуть призвати. А значить, маю йти я. Шо він у житті бачив? Ні дружини ще немає, ні дітей. Уже якшо я не повернуся, тоді хай він. А зараз не час.
Воєнком відкрив воєнник, глянув на Устима, дістав цигарку і закурив.
— Устим, ну ти ж розумієш, що це не гарантія? Ти розумієш, що він теж може добровольцем піти?
— Розумію. Буду говорить з ним, може, мамку саму не кине без копійки.
Устим витягнув із стаканчика на столі ручку і підтягнув зі стопки аркуш паперу.
— Ну сідай, воєнкоме, не стовбич. У тебе своя правда, а в мене своя. Давай, розказуй, яка у вас тут процедура?
Онук
— Ба, а шо це означає, як мертві сняться?
Баба відклала шиття і глянула на онука. Малий Сергій сидів за столом під лампою і щось малював. Він навіть не повернув голови до баби, а поставивши запитання, продовжив водити олівцем по аркушу.
— Люди різне кажуть. — Баба поправила окуляри і підсунулася ближче під торшер. — А нашо тобі?
— Ну цікаво ж.
Баба знову поглянула на онука. Обличчя малого було звичайнісіньке. Не напружене, не перелякане. Він виводив щось на папері і навіть аж трохи висолопив язика від зосередження.
— Одні кажуть, шо це наші думки повертають їх у снах. Інші твердять, шо нагадують вони нам так про себе.
— А ти сама як думаєш? — Сергій повернувся до баби і зазирнув їй в очі.
— Я? — Від несподіванки вона аж заклякла. — Я не знаю.
Малий почухав кінчиком олівця лоба і сумно видихнув.
— А мені дід часто сниться.
— Мій дід? — Баба остаточно відклала шиття.
Малий посміхнувся.
— Хіба він тобі дід? Тобі він чоловік. Це мені дід. — Обличчя Сергія знову посерйознішало. — Був дідом.
— Ходи-но сюди. — Баба посадила Сергія на коліна. — Ти навіть думати так не смій. Шо значить був? Він і є твоїм дідом. І завжди буде. Просто тепер він в іншому місці.
— У Бога?
— Хотілося б вірити, шо у нього.
Сергій мовчав. Баба притисла онука до себе і гладила його білого чуба.
— А я думаю, — подав нарешті голос онук, — мертві сняться, коли вони хочуть нас побачити. Сидять вони там у Бога. Щось там роблять, балакають між собою. А як скучили за своїми рідними, так і просяться до них у сни. Коли Бог їх пускає, вони підуть, поговорять, побачаться, і їм уже не так самотньо, а тоді знову назад до Бога.