Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Точно. Ну, тоді ще поговоримо при зустрічі. Хороших вам вражень і покупок. І за Лількою там пильнуйте! Вона така легковажна, — турботливо.

— Єсть, Дарино Миколаївно! Вже оголосили посадку, бувай!

У польоті Лілька трусилася, як Сірко нашої тітки, коли на ньому бліх травили.

— Ти боїшся чи що? — питає Лянка.

— Ще з дитинства, — відповідає трясогузка і замовляє собі коньяк для хоробрості.

Думаю: «Куди це вона могла дитиною літати?! Ще й у селі! Хіба з груші сторч ногами».

— У мене дядько був військовим льотчиком. Розбився, коли мені було всього п’ять. Тоді у нашій родині такий плач стояв, мама дорогая! І я дядька Петра добре пам’ятаю, він мене дуже любив. Своїх дітей у нього не було…

— Тобі треба до психолога, і увесь твій страх змиє, як дощем, — раджу їй.

— Треба-треба. Ну, подружки мої, давайте за успішну поїздку, — виголошує тост Лілька.

Ми підтримуємо її грейпфрутовим соком. У нас, слава Богу, ніхто на літаку не розбивався!

За понад дві години польоту наша перелякана подруга була вже така, як треба. А треба їй небагато.

У готелі над самою Босфорською протокою (дівка з агенції не збрехала!) нас зустріли майже як кінозірок: букет квітів для кожної, шампанське і фрукти у номері. Два дабли без Дарини нам були без потреби. І ми замовили королівський номер. Розкішні апартаменти і ліжко зі справжнісіньким балдахіном! Балкон над водою, вікна з видом на протоку і одне на місто — просто сон української провінціалки. І нам теж так нічого.

Лілька відразу ж заснула на круглому двоспальному ліжку, чим довершила неодухотворену красу номера.

— Ось хто з нас Роксолана, — глянувши на руде пружне Лільчине волосся, сказала Лянка.

— Вона така сама Роксолана, як і її підробні цицьки! — глузую.

— Ну нащо ти так?

— Все одно вона не чує. А ти якась замріяна…

— Та так, дрібниці, — відмахнулася. — Може, ми самі поїдемо на оглядову екскурсію? Чи будемо тут стерегти Сплячу красуню?

— Та вона до обіду сопіти буде! А на біса нам той міст Ататюрка і всякі мечеті?! Ми вже були там. Давай на базарчик!

— Ти хотіла сказати «базарище», — підкреслила Лянка.

І ми до самого вечора, скільки нам вистачило сили, лазили місцевими лавками Капали Карши, де торгували східними прянощами, напоями, золотом і шматтям.

Ввечері ми так само вдвох з Лянкою, бо Лільку дідько вхопив, сиділи на терасі і смакували французьке Шардоне. Я його завбачливо прихопила з неньки. Покладатися на місцеві магазини не має сенсу, коли знаєш про повальне захоплення турків підробляти усе на світі.

— Подивися, як виблискує цей діамант, коли на нього падає промінь світла, — звертаюсь до Лянки, милуючись придбаним перснем із білого золота і трьох діамантів.

— Ще невідомо, чи це не фальшивка.

— Тьху-тьху, ти що! Я в цьому розуміюся. Це — справжній скарб! — задоволено наголошую.

— І всього за пару зелених? Ти краще глянь на воду. Вогні від узбережжя у ній схожі на сльозинки, що стікають.