Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
На селі не було жодного лікаря, ані навіть медсестри. Та й, що б та могла зробити, зрештою. У горлі пересохло, застукотіло серце.
Віола спробувала набрати номер Андріана, та… не було зв’язку. Гроза глушила усі сигнали. Тоді вона підхопила малу на руки, прикривши її голову капюшоном від пончо і вступила у дощову пелену. Іти назад на трасу ловити проїжджу машину, було єдиною правильною думкою. Глевка маса під ногами змушувала робити обережні і тяжкі кроки, ступати не так швидко, як воліла Віола. Вона намагалася не думати зараз про стан доньки. Не впадати у відчай. Лише молила Бога, щоб на трасі були якісь машини.
Дощ полосував обличчя хльосткими пасами, заливаючи очі. Йшла майже навмання, та дорогу знала, як своє подвір’я. Тут мало що змінилося з часів її дитинства. Стежка скрутів не змінила, а ліс лише погустішав. Найстрашніший кавал дороги був попереду — відкрите поле. Там ніде було сховатися ані від дощу, ані тим пак від блискавки. Віола тремтіла від страху, однак вперто йшла вперед. Боялася, що буде робити, коли прийде до тями Ориня. Єдиний вихід — вертатися до Львова і терміново їхати у лікарню.
У кишені завібрував телефон. Прийшла есемеска, значить відновився зв’язок. Треба було терміново дзвонити Андріанові. Нехай би десь ближче міста їх перестрів. Орися, як у кенгуру, висіла на Віолі, схиливши їй голову на плече.
Ліс кінчався… І здавалося, наче вщухала і злива. На відкритому просторі було надто небезпечно, та іншої дороги не було. Справді ставало світліше. Віола глянула в небо: хмари полегшали, грім і блискавка били далеко попереду. Громовиця, наче озброєне військо, перейшлася полем, прихиливши долі густий і високий житній килим. Стежки майже не було видко.
Літні босоніжки Віоли, холодні і мокрі ноги тепер боляче різало повалене збіжжя. Та думати про це не було часу. Треба було обережно і одночасно швидко рухатися, намагаючись, не дай Боже, зашпортатися чи впасти з непритомною дитиною а руках. Віола пошепки молилася…
Добігши дороги, що була тут прямою і відкритою, вона стала посередині автостради і чекала першої машини. Байдуже! Зараз важливо якнайшвидше добратися до лікарні і вправити пальці дитині.
— Мам…
— Так, Ориню, — Віола аж здригнулася.
— Мама, а чому ми під дощем? — дівчинка здивовано оглянулася. — Ми стоїмо посеред дороги, мамусю!
— Так, доню. — намагалася не видавати неспокою Віола. — Ми мусимо повернутися в місто… ненадовго.
— А що сталося? Де моя Ярка?! — захвилювалася Ориня, згадавши про свою ляльку.
— Нічого, ми її потім заберемо. Вона залишилися там, у старому дубі. Ти не хвилюйся: Ярку ніхто не візьме, — а в голові миготіла одна думка «Лише б не помітила і не перелякалася!»
— Мама, ма-ма-а… — і врешті мала розірвала істерикою тривожний стан матері в момент, коли невимушено піднесла скалічене рученя до ока. — Ма-а-а…
Віола одразу взялася її заспокоювати, намагаючись не видати свого власного жаху:
— Не плач, доню, Орисю. Нічого страшного, все буде добре. Зараз нас подивиться лікар і… Я обіцяю, що все буде добре.
Та дитина, наче й не чула її слів. Вона ридала і трусила рукою, вивертаючи навсібіч. Глибокий переляк і непорозуміння, сльози, що лилися градом спотворили миле дитяче обличчя настільки, що Віолі хотілося волати від розпачу і неспроможності зарадити власній доньці.
Враз з-за повороту показалася якась легкова автівка. За мить вона вже гальмувала біла жінки з дитиною на руках.
— Добрий день, нам потрібно терміново до Львова. Будь ласка! — проговорила скоромовкою Віола. Сідаючи на заднє сидіння. — В дитячу лікарню!
— Ов-ва, а я не їду до міста! — відповів водій. Однак поїхав у потрібному напрямку. — Я тілько до Яричева. Але там тоже є лікарня, пані. І ми всі туда ходимо: і малі, і старі. Там добрі дохтори, пані. А шо сі стрєсло?
Орися не припиняла свого вереску.
— Добре, тоді довезіть хоча б до Яричева, а там нас чоловік забере, — голосно сказала Віола і набрала номер Андріана. Вже з’явилася мережа на телефоні. — Алло, Адю, Орися зламала пальці. Нам треба до Львова терміново! Де ти є?
— Як? Як таке сталося? — обурився чоловік.
— Та це довго розповідати. Мала перелякана, істери-кує. Під’їдь за нами в Яричів. Ми там будемо за…
— Хвилин за п’ятнайцять, — продовжив власник авто.
— Я зараз маю важливу розмову. Заплати гроші, скільки треба і нехай вас завезе, — дав вказівку Андріан, почувши голос водія.