Брати Кошмарик, Магістр і я
- Автор: Брошкевич Ежи
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Переводчик: Лєнік Ольга
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Брати Кошмарик, Магістр і я». Краткое содержание книги:
Гостросюжетна повість відомого польського письменника про виховання дітей, про взаємини поколінь та про охорону навколишнього середовища.
Переклад з польської Ольги Лєнік
Малюнки Ростислава Безп'ятова та Георгія Філатова
Перекладено за виданням:
Jerzy Broszkiewicz. Bracia Koszmarek, magister i ja. Nasza ksiegarnia, Warszawa, 1980.
Коли перечитував утретє, то радів і втішався. Дочитавши до кінця, я встав і підійшов до дзеркала. На мене дивився добре знайомий чоловік із трохи занадто витріщеними очима.
— Слухай-но, старий, — звернувся я до нього (а він — до мене), — чи ми справді трохи не збожеволіли?
Тиша. І я, і він знизали плечима. Відповіді я не дістав.
Проте мав ще кілька запитань до чоловіка, що стояв навпроти мене.
— Невже те, що сталося вчора, насправді сталося? — спитав я. — Ти впевнений? — Ми обидва вхопились рукою за підборіддя.
— Гадаю, — відповіли ми, — що впевнений.
— А чи знаєш ти, чоловіче, в що ти встряєш?
— Знаю, — відповіли ми один одному.
— А ти знаєш, що можеш осоромитись на все життя?
— Знаю, — відповіли ми.
Раптом ми обоє розсміялись і хитро потерли руки.
— Зате можна буде повеселитись досхочу!
— Авжеж. Можна буде повеселитись досхочу!
Після цього ми вклонилися один одному, повернулись один до одного спиною і кожен пішов у свій бік.
Я поставив на столі телефон, розгорнув перед собою телефонний довідник і протягом кількох годин мав кілька телефонних розмов. Дві з них — одна дуже коротка, а друга дуже довга — відбулися з Варшавою. Я намагався не рахувати хвилин, що їх відбивав лічильник, і нарешті знайшов того, кого шукав. Мій співрозмовник, дуже талановитий телережисер, з яким я приятелював, мав погану звичку: вдавав, ніби він знає все й про те, про що насправді не мав жодного уявлення. Незважаючи на це, той розумака (його прозивають Фуньо Прекрасний), шанований режисер і редактор, повірив мені,— бо я мав звичай (здебільшого) говорити правду. Тому, коли я коротко розповів йому про четвертий проект, про магістра й братів Кошмарик, він спершу замовк на тридцять дві секунди, а потім захрип, наче на морозі. (Чи, може, наче старий півень на морозі.)
— Що ти вигадуєш? — спитав він. Потім закричав: — У тебе щось у голові переплуталось?! — Вкінці заверещав: — Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповідаєш, правда, то я всю цю історію купую для обох наших програм і для всіх закордонних!
Навіть прощаючись, він допитувався охриплим баритоном, чи в мене справді все гаразд із головою, і дав слово честі, що коли буде потрібна допомога, — він допоможе, а коли треба буде приїхати, — приїде. Тільки за однієї умови: те, що я сьогодні розповів, у скороченому (але якомога докладному) вигляді напишу йому в листі. І не на машинці, а від руки. Щоб він міг знати: хто? що? чому? Я пообіцяв, поклав трубку, глянув на годинника. Непогано: ми розмовляли тридцять сім хвилин. Тепер так і далі буде. Рахунок за телефон набагато збільшиться.
Ідучи до кухні, щоб приготувати собі кави, я знову побачив дзеркало, про яке вже згадував. Із нього на мене дивився той самий знайомий чоловік, лише на годину старший і якийсь ніби трохи переляканий.
Ми швидко втекли один від одного.
Варячи в кухні каву, я забряжчав посудом. У дитячій кімнаті враз попрокидалися мешканці — тобто Ренні та Массумі. Вони вмить кинулись обнюхувати двері — кортіло дізнатися, що відбувається на кухні, може, випадково є чимсь поживитись. Проте цього разу я вдав, ніби нічого не чую, принаймні не знаю, що вони хочуть. Це дуже пронирлива парочка. Вони вмить збагнули, що я прикидаюсь, ніби нічого не розумію. Було чути, як вони кілька разів ображено чмихнули, двічі зневажливо гавкнули. Я вдавав, що не чую.
Сів біля чашки з кавою, і, мушу признатися, мене раптом охопив страх. Я усвідомив, що мого варшавського співрозмовника, якого ніщо не могло здивувати, мені вдалося збити з пантелику дуже скупою, по суті, інформацією. Досвідчений, незворушний режисер ураз став нестямним. Він сказав: «Якщо хоч п'ять відсотків того, що ти розповів, правда — то цього цілком досить!» А я ж розповів йому не більше п'яти відсотків усієї відомої мені правди. Як можна підрахувати: п'ять відсотків від п'яти відсотків? Це не має значення? Підрахувати можна все й до того ж легко. Але чи пощастить пережити все це якомога більш по-людському? Я не належу до боягузів. Однак щиро признаюся, що лише зараз і вперше в житті я пережив справді страшні хвилини, подумавши про моїх трьох нових однодумців — братів Кошмарик і магістра Діонізія Гібридона Вернигору. Я гірко засміявся над порожньою чашкою. Кошмарик! — як мирно й навіть зворушливо звучить це прізвисько! Але що за ним криється?
Цієї миті я глибоко поспівчував бідолашній тітці близнюків, тобто пані Розалінді. Мені навіть здалося, що це я сам переступив монастирський поріг.
Цього було для мене вже забагато. Я висміяв свій дурний страх, як і під час зустрічі з братами Кошмарик.