Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.
— А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо.
— В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.
— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі
— Галшка Гулевичівна, дружина маршалка[57] мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.
Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.
— Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний.
— А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді.
— Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.
Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.
Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки.
— Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс — все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв'язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.
— З-під Самбора я, з села Кульчиць… Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір'ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали… І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.
— Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали…
— Як тобі сказати… Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.
— Ось воно що!.. А я гадала… — проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. — А звідки ж у тебе герб?
Сагайдачний сіпнув плечем.
— Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди… А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.
Насті стало соромно.
— Та це ж. татко казали, а не я… Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я… А мені все'дно, їй-бо… Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів… А коли не віриш, так… я ніколи цього не робила… Ані батькові, ані матері, ані панотцеві…
І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.
— Ну а далі? Розкажи мені все-все, — просила вона, коли він заспокоївся.
— Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було….
Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.
— Ну? Що ж далі? — схвильовано приспішала вона.
— Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п'ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім'я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах[58]. Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану…
57
Маршалок — почесна гідність, яка найближче відповідає предводителю дворянства часів царату.
58
Почти — магнатські військові загони, двірське військо, почет, який супроводив магната в дорозі, як охорона від наглого нападу і для пишності.