Людолови Том 1

Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла..

Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.

— Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.

— Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману.

— Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.

Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.

Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала:

— А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?

— Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. — Тепер, і торік, і раніш.

— Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.

— Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.

— А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?

— Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.

Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.

— Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади paйськi, і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. А султан так розлютував на візира[56] Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини: одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки. а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках — за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, — побожно перехрестився старий, важко зітхнувши.