Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Мені аж серце завмерло.
«Та що ви, пане, — кажу, — де хлопчики під млиновим колесом його піймали. Люди ж бачили…»
А він і не слухає, як ударить нагаєм по щоці. Так юшка й потекла. Коли б трохи вище, то око вибив би. Підхопили мене якісь панки та челядники, що з ним їхали, накинули мені зашморг на шию, як скаженому собаці, і — клусом. Біг я, біг, серце мало з грудей не вискочило. Боюся на крок відстати, щоб не задушило. Таки добіг. Витягли батька з хати в три вирви. Як почали його лаяти — та канчуками. А тато, старий та кволий, і так ледве дихають.
Не витримав я, кинувся до пана.
«Змилосердьтеся, — кричу, — вони ж уже старенькі». Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує. «Тихше, панове, — каже, — зараз побачите цікаве видовище». Наказав він принести здоровенних різок та миску солі.
«А тепер, — це він до мене, — якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму».
Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли.
А пан:
«Що ж ти, оглух, чи що? Бий, бо накажу я дати тобі п'ятсот канчуків за крадіжку, а битиме тебе Кирилко Рудий».
Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні.
Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть:
«Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б'єш, а панська, сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить».
Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати батькові рани, коли бризне кров… Не пам'ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити — ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї.
«Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу»
Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися.
— Гади, — сплюнув з серцем Тимко і замовк.
Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось. попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік.
— Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? — спитав він стримано.
— А чорт його зна. Тра подумати, — знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. — Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш — знов перед кимсь шию гнути… Здається, він не з лагідних.
— Сволота, — рішуче ствердив Тимко. — Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його.
— Ось тобі й козак! А ми думали…
— Що «думали»? Старшина — той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє — сам побачиш.
Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві.
— А давно ви тут? — урвав мовчання пахолок Потоцького.
— Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком'яги вантажили. Там і заприятелювали, — хитнув Тимко в Максимів бік.
— Так ви з міщан… — розчаровано промовив пахолок Острозького. — А ми думали…
Хлопці — розреготалися.
— Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували.
— Ну а раніш? — з притамованим. недовір'ям допитувалися втікачі.
— Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця [59].
— Е, так воно все краще. Монахи сито живуть. Гладкі.
І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка.
— Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? І мене ганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшогu дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину.
— Он як… А мені здавалося…
Але Максим підвів голову і урвав утікача:
59
Радця — член міської ради. Обирався завжди з багатих міщан.