Людолови Том 1

— Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.

Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в'їдливо відповів:

— Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м'якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п'ють, як рідні сини.

Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.

Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.

Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.

У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.

Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.

— Настуню, — урвав, він мовчання, — я говорив із твоїм батьком.

Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.

— Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.

— Нащо? — здивувалася вона.

— Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах.

— Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? — палко урвала його Настя.

І біль, і образа забриніли в її голосі.

— Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому — ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!