Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами.
Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум'ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.
Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.
Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна.
— Гей, хто в бога вірує!
Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей.
— Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали!
На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло:
— Житя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай. воно згорить із родом-племенем.
— Добре, синку, добре, — поляскав його Повчанський по плечу. — Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? — урвав він сам себе, зиркнувши нa двох засмаглих парубків за спиною Коржа.
Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів:
— Та ми — челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, — хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, — це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом з нами, хоч і не нашого роду і віри.
Поки розвантажували вози, дівчата кинулися по різну харч, і за годину всі знову сиділи за столом, частуючи гостей. Корж їв великими ковтками і розповідав, як пан Бжеський будує замок над Ворсклою і потроху накладає руку на козаків.
— А ви не пробували з ним позиватися? — спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання.
— Поки що — ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю?
Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд.
— Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? — щиро спитав Корж, обводячи всіх очима.
Всі так і пирснули з peготу, а Корж набив люльку і казав далі:
— Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую — вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. «Еге-ге, — думаю, — так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!» Узяв я пістолі, шаблю. «Чогo вам, — кажу, — треба?» А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею… Один звалився, інші — врозтіч. «Другим разом, — кажу, — не полізете». Але ще за день прибігає оцей хлопець, — показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, — , і каже: «Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд». Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб'ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видко, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза — і гайда в інший бік.
— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.