Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний.
Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, сидів, ніби занурившись у спогади.
— Ну а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, — спитала Настя, опанувавши себе.
— Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, — лукаво підморгнув старий.
Настя схопилася з місця.
— Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли.
— Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти.
Настя вихром помчала по чарку.
— Ось вам, дідусю — і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала.
— Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки.
Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі:
— А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном.
— Нащо? — злякано урвала Настя. — Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється!
— Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть конi, як вітер, і перли буйні, як вишні.
Настя спустила шитво на коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею.
Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров'ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю — героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов'ю і пошаною народною. І йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє.
І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.
— Висадилися ми під Архіокою, — заговорив знову старий ритмічно й співуче, — біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.