Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
А управитель канчуками за скарги частує та знов жене в підводи, «де треба буде». Озимини в тебе немає, так і яровини не засієш. Баба виє, діти пухнуть з голоду. Біда. Потім уже дозволили від підвід відкупатися: давай сорок грошей з двору та й сиди дома. А де ж їх узяти? Баба до ранку тче сувої, продає на ярмарку. Сам працюєш, як скажений, ледве збереш ті сорок грошей, а пан накладає на тебе якусь нову данину. І знову кидаєшся, не знаєш, що робити. Померли моя баба та діти. Одна маленька донька залишилася. А управитель вимагає панщини за живих і за мертвих. Пішов я на фільварок і кажу: «Сили не стає, пане. Сам я з малою дитиною». Він як загримає: «Бунтівнику, галгане. Замкніть його до льоху, хай до доброго розуму дійде».
А льох темний, вогкий. Вода стоїть по кісточки. Чорт його зна, скільки днів так минуло. Аж ось випустили. Змарнів я, знесилів. Пішов додому. Тільки немає більше моєї хати. Немає городу. Все забрали під ріллю, а мене на фільварок призначили. Був я колись гончарем. Довідався про це новий управитель, погнав гончарувати. Крутиш собі кружало, робиш глеки та миски, а передочима померла жінка та діти стоять… Поїхав я якось на ярмарок, продав глеки — і в мандри… Ось тільки в Каневі піддурив мене стерво-осадчий: згодився я під чаркою піти до пана Бжеського на «слободи».
— Дурень, — щиро бовкнув Тимко і, вмить зніяковівши, додав: — Ти, братику, не ображайся, бо і я колись був не розумніший, та вже тепер не піддамся на вудку.
— А ти гадаєш, мене вдруге піддурять? Дзуськи, — свиснув волинець. — Дійсно, що в Сивері поки що нема панщини, та минеться ця «слобода», як весняні дні, і піде в нього та ж музика, як і скрізь. Подивився я, як він з власних хлопів знущається, подумав і пішов до Коржа, бо він тутешній і знає всі стежки в степу.
— Отож-то і є,- блиснув зубами Тимко, підштовхуючи подолянина. — А тобі вони теж сала за шкуру залляли? Га?
— Від ситого життя не втечеш, — гірко. всміхнувся той. — Але мені ще гірше сталося, бо якщо в пана погано, то в посесора ще гірше: ладиться він дві шкури з кожного здерти, щоб і панові вистачило і собі залишити ласий шматок.
— Чим же вони тобі так дошкулили? — спитав Терешко.
— Та… була біля нашого села маленька річечка, — повільно заговорив подолянин, ніби боячись роз'ятрити незагоєну рану. — І спало посесорові на думку ту річку загатити. Насипали ми височенну греблю, збудувал имлин. А в став напустили різної риби: і коропів, і лящів, і линків. Щороку взимку ловили там рибу та надсилали до Варшави. А батько мій, старенький та кволий, жили біля того ставу та на млині працювали, скільки сили було. А мене на фільварок забрали за пахолка при стайні. День і ніч не знав я там спокою: чи то гостей наїде безліч, чи ще щось… Ти й запрягай, ти й розпрягай і за своїх, і за чужих, ти й коні годуй та різні ридвани і вози мий… А знаєте самі, яка буває восени грязюка… Аж тобі свічки в очах миготять. Та ще й головний машталір лається та б'ється. Треба його щодня. горілкою частувати, бо життя від нього не стане. Бігаєш до шинкаря по горілку, але ж на горілку треба грошей.
Пішов я якось до батька.
«Дайте, — кажу, — мені, тату, хоч два гроші, бо шинкар більш у борг не дає, а машталір просто скаженіє».
Заплакали батько.
«Де ж я їх візьму, синку? Адже чиншу ще не плачено; сам ось-ось опинюся під канчуками».
Сидимо ми біля млина, бідкаємось. Як ось хлопчики, що там купалися, витягли з-під, млинового колеса щупака. Здоровий щупак, з лікоть завдовжки та важкий такий, ситий. Чорт його зна, звідки він там узявся.
Зраділи тато.
«Візьми, — каже, — хлопчик. Це тобі бог послав порятунок. Віддай шинкареві. Він тобі за такого щупака двік варти горілки дасть». Зрадів я, взяв щупака, а він тріпоче та стрибає в кошику. А на дорозі здибав я посесора. Ну, звісно, скинув шапку, вклонився низько, а той клятий щупак як вистрибне з кошика: Побачив його пан та як заволає:
«Злодію, грабіжнику. Де ти щупака взяв?»
Стою я, очима кліпаю.
«Ніколи, — кажу, — пане не був я злодієм, а щупака мені батько подарували». «Батько? От як… Сидить старий паскудник біля ставу, панську рибу краде та ще й роздаровує. Ану повертай».