Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
На наш погляд, аналіз реальних подій на початку XIII ст. не дає підстав для такої категоричності. Московський історик А.А.Горський справедливо відзначає, що протягом другої половини XII – перших років XIII ст. можна спостерігати поступове зменшення реального впливу суздальських князів на Південну Русь. “На початку XIII ст., – вважає вчений, – по меншій мірі не слабше Всеволода був Роман Мстиславич (після захоплення Галича)”.[362]
“Добрий порядок” князя Романа
Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок” державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі.[363]
В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татіщева, вважав його пізньою підробкою,[364] проте ставлення до нього сучасної історіографії значно змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту Романа.[365] Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту “доброго порядку” Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татіщев.[366]
Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст., як нам здається, дають додаткові аргументи на користь такої точки зору. Система “доброго порядку” повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надії стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич с боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-“виборців” волинського князя дає підставу вважати, що це князівство в системі “доброго порядку” ставало складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств.
Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.
Для з’ясування можливості створення проекту “доброго порядку” важливо, на наш погляд, розглянути питання, як він вписувався в конкретну практику міжкнязівських відносин на Русі. Ще у 1073 р. старші сини Ярослава Мудрого добилися фактичного розділу тоді вже численної князівської родини на дві частини: 1) князів-“триумвірів” та їх нащадків і 2) князів-ізгоїв. Така система створила умови для передачі Києва по ліствічному принципу (старійшинство або сеньйорат), коли Київ отримував найстаріший з князів-“триумвірів”.
Ясно, що такий підхід викликав постійний величезний опір інших князів, які попали під таку дискримінацію. Фактично цей опір вперше проявився ще у конфлікті київського князя Ізяслава Ярославича з полоцьким володарем Всеславом Брячиславичем у 1068–1069 рр. До князів-ізгоїв відносилися сини та внуки Ізяслава, сина Володимира “Святого”, нащадки старшого сина Ярослава “Мудрого” Володимира, який помер у 1152 р., а також нащадки інших синів Ярослава Вячеслава і Ігоря. Саме ці князі були ініціаторами міжкнязівських усобиць другої половини XI ст. Пізніше до них приєднався і Олег Святославич, син другого за віком князя-“триумвіра”, якого нащадки Ізяслава і Всеволода Ярославичів на початку XI-XII ст. прагнули відтіснити на другий план політичного життя Русі.
Князівські з’їзди початку XII ст. регламентували право успадкування князівськими родинами багатьох земель-князівств, але у питанні про права на найбільш авторитетний київський стіл якоїсь більш-менш чіткої системи його заміщення вироблено не було. В залежності від позиції в династії князі доводили право на заміщення стольного трону або всіх Рюриковичів, або тільки нащадків старших трьох синів Ярослава “Мудрого”, або лише виключно нащадків Володимира “Мономаха”.[368] Фактично ж суперечка звелася до ділемми, чи будуть приєднуватися до останніх чернігівські Ольговичи, оскільки, як ми вже визначали у попередніх розділах, старша гілка Ярославичів – нащадків Ізяслава – наприкінці правління Володимира Мономаха була усунута від активних позицій у політичному житті Русі, а її представники перетворилися на третьорозрядних князів.
В ідеологічному плані для піднесення авторитету князівського клану важливе значення мало створення ідеального образу (парадигми) князя – володаря. Такими ідеальними, зразковими князями на Русі вважалися Володимир Святославич “Святий” і Володимир Всеволодович “Мономах”.[369] Пізніше, про що мова буде йти в наступному розділі, в оточенні нащадків Романа утвориться і почне поширюватися парадигма галицько-волинського князя. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татіщева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці “старійшинами” названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести згаданих в проекті Романа!)[370]
Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації В.М.Татіщева про проект “доброго порядку”, який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.
Останній похід князя Романа
В 1205 р. увагу Романа в черговий раз привернула Польща. Влітку цього року галицький князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстиславич загинув.
Обставини походу галицьких та волинських полків у Польщу викликало чимало запитань у дослідників. Перш за все в старій польській літературі під впливом польських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими у нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їх батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини.[371] Однак діяльність князя Романа слід розглядати не у контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.
На той момент князь Роман використав всі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині. Зазначимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203–1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення власного тиску ставило перед Романом перспективу тривалої і, у значній мірі, безперспективної війни. Це він прекрасно зрозумів ще у попередні роки. Тому наступні дії Романа Мстиславича виглядають досить логічними, і ми не можемо погодитися з характеристикою діяльності галицького князя, яка належить перу Л.М.Гумільова: “Все життя він воював “проти”, а не “за”, виключаючи самого себе”. “Роман був схожий на римського солдатського імператора III ст. або тюркського еміра XV ст., ніж на графа Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії”.[372]
362
Горский А.А. Русские земли в XIII – XIV веках. Пути политического развития. – Москва, 1996. – С. 64–65; пор.
Ключевский В.О. Курс русской истории // Собрание сочинений. – Т. 1. – Москва, 1997.– С. 531.
363
Татищев В.Н. История российская. – Т. 3. – Москва, 1963. – С. 169–170.
364
Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – С. 267.
365
Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва, 1963. – С. 163.
366
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С. 21–22;
Його ж. Формирование территории и возникновение годов Галицко-Волынской Руси IX–XIII вв. – С. 120–121;
Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности XII – XIII вв. – К., 1980. – С. 182–183; див. також:
Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. – К., 1990. – С. 114.
О.П.Толочко в спеціальній статті зробив спробу поставити під сумність вірогідність створення Романом Мстиславичем системи “доброго порядку” (див.: Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // Український історичний журнал. – 1995. – № 6. – С. 22–36). Для цього автор дуже докладно вивчив історію появи в праці російського історика матеріалу стосовно даного сюжету, прийшов до висновку, що його поява була пов’язана з певними ідеологічними установками, які прагнув провести В.Н.Татіщев в своїй праці, використовуючи сюжет з давньоруської історії. Не вступаючи в дискусію з О.П.Толочком з приводу далеко незаперечної останньої тези, зазначимо, що навіть її визнання не є підставою для спростування факту можливості розробки проекту князем Романом. Б.І.Яценко вважає, що проект князя Романа Мстиславича було підготовлено після 1196 і до 1199 р., тобто до моменту завоювання князем Галича. Див.:
Яценко Б.І. Розвиток державного усторю України-Русі наприкінці XII ст. (Проект Романа Мстиславича і “Слово о полку Ігоревім”) // Український історичний журнал. – 1997. – № 3. – С. 113.
367
Ю.І.Терещенко робить цілком вірогідне припущення на великий вплив германського державного життя на даний проект Романа, але помиляється, коли вважає, що князі-курфюрсти обирали в Германії імператора. Князі обирали короля, а імператором він ставав пізніше після коронації в Римі. Добре відома класична система курфюршества виникла в більш пізній час. Див.:
Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. – Київ, 1996. – С. 163.
Н.М.Яковенко вважає, що Роман хотів встановити на Русі новий порядок організації князівського управління – систему майорату, тобто систему, яка передбачала наявність серед князів старшого князя (Яковенко Н. Нарис історіії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 71).
368
Толочко А.П. Структура княжеской власти в середине IX – середине XIII в. – Автореферат канд. диссертации. – К., 1989. – С. 11–12.
369
Головко А.Б. “Ромейская империя” в представлениях древнерусских мыслителей // Славяне и их соседи. Этнопсихологические стереотипы в средние века. – Москва, 1990. – С. 87–89.
370
ПСРЛ. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – М., 1908. – Стб. 741; пор.
Завадская С.В. К вопросу о “старейшинах” в древнерусских источниках XI – XIII вв. // Древнейшие государства на территориии СССР. 1987 г. – М., 1989. – С. 36–42.
371
Grodecki R., Zachorowski S., Dąbrowski J. Dzieje Polski średniowiecznej. – T. 1. – Kraków, 1926.– S. 213 (автор – С.Захоровський);
Włodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. – We Lwowie, 1925. – S. 19.
372
Гумилев А.Н. Древняя Русь и Великая степь. – Ленинград, 1989. – С. 492–493, 494.