Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Пізніше М.Ф.Котляр значно уточнив датування повідомлення візантійського автора, довівши, що воно не має відношення до події, описаної в літопису, а розповідає про невідомий давньоруським книжникам похід Романа проти степовиків 1197/1198 р.[327] Виходячи з цього, є всі підстави вважати, що запропонована М.Г.Бережковим хронологія подій потребує уточнення. На нашу думку, саму війну Рюрика і Романа слід датувати 1201 р., а похід Романа (другий після походу 1197–1198 р.) на половців стався 1202 р.

Думається, що таке датування подій у Південній Русі відповідає і самому їх перебігу. Для організації воєнних акцій ворогуючим сторонам, особливо Рюрику, треба було покласти чимало часу: встановити контакти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спірним, на нашу думку, є виклад подій у книзі П.П.Толочка: “1199 р. Помер галицький князь Володимир Ярославич, і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичи тільки збиралися у спільний похід на Галич, як Роман появився під стінами давньої столиці Русі”.[328] Між завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше року.

Зовсім протилежну позицію займав С.М.Соловйов. Російський вчений вважав, що Роман зайняв Галич в 1198 р., а у похід на Галич Рюрик вирішив йти в 1201 році, тобто через три роки, у зв’язку з цим історик ставить запитання: “Природно, що київському князю не сподобалось утвердження Романа в Галичі, але чому він так довго зволікав з походом проти зятя?”.[329] У нас є підстави думати, що ніякого зволікання в діях Романа Мстиславича не було!

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що до походу ретельно готувався і новий галицький князь, який і в даному випадку проявив себе передбачливим політиком. Зокрема, він налагодив дружні контакти з мешканцями столиці і інших міст “Руської землі”, “чорними клобуками”. Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду.[330] Безпосередньо похід було здійснено блискавично, військо з Галича “еха наборзе”, отже Рюрик до нападу не був готовий.

Завдяки цим попереднім діям, коли Роман підійшов до Києва, перед містом до його дружин приєдналися “чорні клобуки”, а мешканці міста відкрили “ворота Подольскыя в Копыреве конци”.[331] Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик і Ольговичі вимушені були вступити у переговори з галицьким князем, згідно яких Рюрик повинен був покинути Київ і їхати в Овруч, а Ольговичи повернутися додому.

Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. “И посади Всеволод Инъгваря Ярославича в Кыеве”.[332] Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим авторитетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що напередодні в 1199 р. Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив у Переяславлі сина Ярослава, а у Новгороді – Святослава. Але, безумовно, запрошення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика. Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером, але в тих умовах з ним треба було рахуватися. 

Чому Роман сам не захотів сісти в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. По-перше, Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій в Галичі, по-друге, сама практика політичного життя другої половини XII ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Поява Романа в Києві в той момент навряд чи призвела до посилення його позицій в місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумнів, додала б.[333]

В літописній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується князь Всеволод, проте не треба забувати, що і в даному випадку ми маємо місце з прихильним не галицькому, а суздальському князю джерелом, автор якого перебільшує роль північного володаря. Саме поява волинського князя в столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура. Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя.[334] Відзначимо, що Л.В.Войтович відзначає, що в системі міжкнязівських відносин на Волині Інгвар був сувереном по відношенню до Романа, проте ця теза не підкріплена серйозними аргументами.[335]

В тих умовах князь Роман міг розраховувати лише на близьких до себе волинських князів, серед яких після нього його дворідний брат був одним з найбільш авторитетних (останній рідний брат Романа Всеволод помер у 1195 р.). Цей князь згадується у “Слові о полку Ігоревім”, пізніше в 1212 р., він буде ще раз князем у Києві. На початку XIII ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функцію князя-намісника галицько-волинського князя в Києві, і є всі підстави гадати, що справлявся він з ними на належному рівні. Нагадаємо, що тоді Роману продовжували безпосередньо належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з “Священною Римською імперією” Фрідріха “Барбароси”.[336] Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушен був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику “батога” по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).