Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

В першому розділі нашої праці вже відзначалося, що в історіографії, в певній мірі під впливом політичних обставин, не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився в значній мірі внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича. Нагадаємо, що в працях, що належать до так званої радянської історіографії не показувалось якихось тісних генетичних зв’язків південно-руських князівств Русі з майбутньою Україною, вбачалось в об’єднаному князівстві Романа скоріше історичну випадковість, ніж закономірність.

Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX – на початку XX ст., а також історикам, що вивчали українську давнину в діаспорі. За їх спостереженнями, XII – перша половина XIII ст. – це один з періодів в історії України, князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав. На жаль, ця тема поки не стала предметом серйозної наукової дискусії в сучасній історичній науці.[431]

Спостереження політичних процесів у порівняльно-хронологічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох феодальних країн притаманний перехід від етапу існування державності у вигляді системи або конфедерації державних формувань у вигляді князівств (герцогств, графств, баронств тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об’єднання удільних державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.

Тут можна згадати, хоча б, синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння. Останні, за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар числених французьких володінь, що тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіпа II Августа і водночас самим запеклим його ворогом. Дослідники часто називають державу Генріха Анжуйською державою, не дивлячись на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії. Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. Відзначимо, що на початку 70-х років Генріх виношував план своєї коронації імператорською короною, а числених своїх синів хотів відповідно зробити королями Англії, Шотландії та Ірландії. Конфлікт двох династій Плантагенетів та Капетингів пізніше, як відомо, призведе до тривалої Столітньої війни. В XIII – XV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, в значній мірі в силу ідеологічно-політичних факторів, саме довкола сюзерена Франції йшов процес об’єднання держави, яке завершилося на межі XV – XVI ст.

Не менш цікавим в цьому може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була “держава в державі”. Більш того, формально германські імператори, імператори “Священної Римської імперії” постійно заявляли претензії на свою зверхність над всіма монахами середньовічного світу.[432]

Повертаючись до процесів на Русі кінця XII – початку XIII ст., необхідно відзначити, що саме в цей час на східноєвропейському обшарі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства.[433] М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів.[434] Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”.[435] Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.