Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Текст літопису прямо свідчить, що ніякої битви між головними силами західноруського та малопольського військ не було, а сам князь загинув внаслідок зіткнення його невеликої дружини з польським військом. Б.Влодарський з цього приводу пише: “Переможець інших руських князів недооцінив суперника. Він віддалився з малим загоном від своїх, на нього напали Лешко і Конрад, і у сутичці князь загинув”.[402] Дещо суперечливо подію трактує А.Вількевіч-Вав- жиньчикова, яка, з одного боку, пише про битву під Завихостом та перемогу Лешка, а, з іншого боку, відзначає, що “смерть, яка трапилася внаслідок легковажного відходу Романа без достатньої охорони від табору, вимусила Русь повернутися. Але військо не було розбите”.[403] Розгляд більш пізніх свідоцтв джерел про походи східноєвропейських володарів до Польщі дозволяє пролити певне світло на причини появи Романа саме під Завихостом, дещо по іншому представити обставини останніх годин життя князя.
Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: “Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много”.[404] Пізніше, в 1261 р. під Завихостом опинилася орда могутнього монгольського хана Бурундая, який “изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки”.[405] Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: “И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду”.[406] В польській хроніці Янка з Чарнкова згадується про перехід Вісли біля Завихоста литовських князів Кейстута і Любарта восени 1376 р.[407] Існування бродів і мілин на Віслі біля Завихоста фіксує Ян Длугош, який, між іншим, вважає, що саме в рік смерті Романа на Віслі була нечувана посуха.[408] Отже, є всі підстави вважати, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу, коли він та його невеличкий загін несподівано натрапили на польське військо.
Нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Як і під час інших воєнних акцій, є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, зберіглися і після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав, могутній малопольський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для останніх часи.[409]
Завершуючи розгляд цього сюжету, слід відзначити, що напередодні свого останнього походу Роман уклав угоду з новим угорським королем Андрієм II. Ми вже вище писали, що після смерті Бели III його сини Емерік та Андрій вели гостру боротьбу один з другим, в якій останньому допомогав галицько-волинський князь. 30 листопада 1204 року Емерік VI помер, а незабаром Роман підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допомогу та патронат над дітьми у випадку смерті когось з волода- рів.[410]
Роман Мстиславич і папа Інокентій III
Відмова від версії про похід Романа до Саксонії влітку 1205 р. ні в якій мірі не применшує взагалі масштабів його міжнародної діяльності, у тому числі і взаємин із латинським Заходом. Так, про контакти галицько-волинського князя з Германією свідчить досить загадковий запис про смерть Романа в помяннику (синодику) бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті: “XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas (В 13 календи липня (тобто 19 червня. – авт.)[411] Роман, король Русі, який надав нам 30 марок).”[412]
На нашу думку, навряд чи цей цінний дарунок (7 кг срібла) можна пов’язувати з торговельними зв’язками Південно-Західної Русі із Східною Німеччиною,[413] або якимись симпатіями Романа до католицтва.[414] Наявні джерела не дають підстав для висловлювання більш-менш аргументованої версії щодо обставин виникнення повідомлення помянника, проте можна зробити припущення про можливе перебування Романа в дитинстві протягом певного часу на вихованні у ерфуртських бенедиктинців. Зазначимо також, що руські князі (матері яких досить часто були католичками) взагалі були толерантними в питаннях віри, не дуже сильно розбиралися в розбіжностях між двома гілками європейського християнства. Остання риса взагалі була характерна для Русі XI – XII ст.[415]
Ситуація почала змінюватися лише в XIII ст. в процесі зростання загального тиску католицько-релігійного світу на Східну Європу, що розпочався захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р., агресією католицьких країн, перш за все Германії, Данії та Швеції, у Прибалтиці та в Карелії.[416] Що до дарунку Романа ерфуртським бенедиктинцям, то, на нашу думку, давньоруський князь, життя якого тісно пов’язано із Польщею та Германією, підтримував якісь давні, особисті стосунки з монахами ерфуртського монастиря.
У пізньому Кенігсберзькому літопису, фрагменти які наведені В.М.Татіщевим, вміщено цікаву звістку про те, що в цей час до Романа прибуло посольство від римського папи Інокентія III, яке запропонувало князю перейти до католицтва і отримати за це підтримку меча св. Петра. У відповідь на цю пропозицію, згідно розповіді літопису, Роман дістав свій меч і відповів: “Такий ли то меч Петров у папы? Иж имать такий, то можеть городи давати, а аз доколе имам ей при бедре, не хощу куповати ино кровию, якоже отци и деди наши розмножити землю рускую”.[417]
В історіографії XIX – початку XX ст. по різному ставилися до цього повідомлення, хоча, як не дивно, у буквальному плані його майже не сприймали взагалі. М.Чубатий, виходячи з власної схеми пошуків слідів унії Русі з Римом, вважає, що це повідомлення не є свідоцтвом релігійних протиріч Романа з папою, стосується лише “справ чисто політичних”, оскільки, на думку історика, посланці Інокентія прагнули залучити Романа до війни, що точилася між Вельфами та Гогенштауфенами.[418] М.С.Грушевський відзначив пізній характер оповідання літопису, вплив на нього фольклорних легенд про Романа та антиуніатської літератури, проте не відкидає реальності самої події, яка лягла в основу повідомлення.[419]
Найбільший вплив на наступні наукові дослідження мала точка зору відомого історика церкви Є.Є.Голубінського. Останній, на підставі факту відсутності слідів про посольство до Романа в літописах і в архіві римської курії, взагалі заперечує факт цього посольства.[420] Ця думка постійно враховується в спеціальних дослідженнях, хоча автори популярних та синтетичних праць розглядають історію посольства Інокентія до Романа як достовірну подію, яка не потребує додаткових доказів.[421]
Аргументи О.О.Голубинського, однак, виявляються не досить переконливими. В давньоруських літописах нема практично повідомлень про поїздки будь-яких релігійних католицьких діячів на Русь в X – XIII ст., хоча такі подорожі відбувалися і вони є незаперечними фактами (місія архієпископа Адальберта до княгині Ольги в 968 р., подорож Бруно Кверфуртського в Київ в 1008 р. та ін.). В ватиканському архіві зберіглися далеко не всі документи тих часів. Так, порівняно нещодавно у Львівському архіві давніх актів було знайдено досі невідоме послання 1233 р. папи Григорія IX до домініканців, які вирушають у місії до Русі або до сарацин.[422] На нашу думку, дуже важливо цю тему розглянути під кутом зору, а чи було можливо саме в цей час таке посольство. І тут треба нагадати про велику політичну активність на початку XIII ст. римської курії і самого Інокентія III (1198–1216 рр.).[423]
402
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194–1340. – Warszawa, 1966. – S. 25.
403
Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. Ze studiów nad polityką polską na Rusi na przelomie XII–XIII w. – S. 20–21.
404
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 855.
405
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 893.
406
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 903.
407
Joannis de Czarnkow Chronicon Polonorum // MPH. – T. 2. – P. 674–675.
Про історичні обставини походу литовських князів Любарта та Кейстута в 1376 р. див.:
Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. – М., 1975. – С. 71.
408
Długosza Jana Roczniki czyli Kroniki slawnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 1973. – T. 5–6. – S. 241–243; пор.
Szambelan Z. Najazdy ruskie na ziemie Sandomierskie w XIII w. // Acta universitatis Lodziensis. – Lódz, 1989. – T. 36. – S. 13.
409
ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 731.
410
Włodarski B. Polska i Ruś: 1194–1340. – Warszawa, 1966. – S. 25.
411
Ця дата стала вихідною для ідентифікації Романа, короля Русі, з галицько-волинським володарем, оскільки саме 19 червня 1205 р. в день пам’яті св. Гервасія та Протасія загинув князь Роман. Див.:
Rocznik Traski // Monumenta Poloniae Historica (далі – MPH). – Lwуw, 1872. – T. 2. – P. 836;
Kalendarz krakowski // MPH. – T. 2. – P. 923;
Rocznik malopolski // MPH. – Lwуw, 1878. – T. 3. – P. 162; пор.
Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. – Москва, 1999. – С. 264.
412
Цит. за: Карамзин Н.М. История государства Российского. – Т. II-III. – Москва, 1991.– С. 560; пор.
Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганях до церковної унії. – С. 9.
413
Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. – М., 1939. – С. 30.
414
Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганнях до церковної унії. – С. 9.
415
Головко А.Б. Xристианизация восточнославянского общества и внешняя политика древней Руси в IX – первой трети XIII века // Вопросы истории. – 1988. – № 9. – С. 59–67;
Його ж. Релігійний фактор у розвитку взаємовідносин Київської Русі з країнами Центральної і Західної Європи // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Київ, 1993. – Вип. 3. – С. 3–7; та ін.
416
Головко А.Б. Христианизация восточнославянского общества и внешняя политика древней Руси в IX – первой трети XIII века. – С. 67–71.
417
Татищев В.Н. История российская. – Т. 3. – М., 1963.– С. 173.
418
Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганях до церковної унії. – С. 9–10.
419
Грушевський М.С. Історія України-Руси. – У Львові, 1905. – Т. 3. – С. 11–12.
420
Голубинский Е. История русской церкви. – Т. 1. – Ч. 1. – Москва, 1900. – С. 598.
421
Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 75;
Томашівський С. Українська історія. – Львів, 1919. – С. 88–89;
Аркас М. Історія України-Руси. – Санкт-Петербург, 1908. – С. 75.
422
Каталог пергаментних документів Центрального державного архіву УРСР у Львові. – К., 1972.
423
Лозинский С.Г. История папства. – Москва, 1986. – С. 120–133;
Заборов М.А. Крестоносцы на Востоке. – Москва, 1980. – С. 196–262.