Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття
- Автор: Головко Олександр
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття». Краткое содержание книги:
Ми вже вище відзначали, що у Волині і Малої Польщі в цей час був район спірних претензій, а саме басейн Західного Бугу і у, певній мірі, Ятвягія.[373] Роман після смерті дядьки Казимира досить довгий час підтримував його малолітніх синів Лешка та Конрада, однак у лютому 1203 р. ситуація в Польщі докорінно змінюється: в цей час помирає головний суперник краківського князя Лешка Бялого Мешко Старий, і малопольський володар реально став претендувати на право бути князем-сеньйором, тобто великим князем усієї Польщі. В таких умовах, ясна річ, Роману впливати на ситуацію в Польщі ставало складніше, оскільки Казимировичі не тільки ставали самостійними політичними фігурами, але й у перспективі продовжувачами східної політики батька, про яку ми вище вже писали.
Безпосередні обставини походу галицько-волинського війська на Польщу, загибелі Романа Мстиславича 19 червня 1205 р. залишаються у певній мірі малоз’ясованими. У популярній літературі існує версія, що князь загинув під час полювання, коли відірвався від своєї дружини, натрапив на загін поляків, які його в сутичці вбили.[374] Проте ця версія опирається на недостовірні свідчення пізньосередньовічних пам’яток, де наводяться легендарні “подробиці” життя західноруського князя.
Значно більш поширене інше уявлення, згідно якого князь загинув під час великої битви між малопольськими та галицько-волинськими полками, що відбулася на березі Вісли неподолік польського міста Завихост.[375] Щодо самого походу, то, як ми вже відзначали у першому розділі нашої праці, в історіографії XX ст. досить поширена версія про те, що Роман переслідував далекосяжну мету: прагнув втрутитися у конфлікт між двома германськими угрупованнями – Гогенштауфенів та Вельфів. Галицький князь, згідно поглядів прихильників такого погляду, хотів підтримати короля Філіпа Швабського проти герцога Оттона, союзником якого і був Лешко Бялий.[376] Таким чином, масштаби європейської політики Романа (особливо якщо до них додати її “візантійські компоненти”[377]) набувають значних розмірів, хоча зразу відзначимо, що в контексті розглянутих фактів з біографії Романа такі уявлення про його діяльність виглядають зовсім нереальними. Проте ця концепція, враховуючи особливо її поширеність серед істориків, потребує на більш детальний розгляд.
Створена ця історіографічна традиція в основному на підставі повідомлення французької хроніки Альбріка,[378] яку він написав у 60-ті роки XIII ст. в абатстві Тріумфонтіум (“Трьох джерел”) у провінції Шалон на річці Марні. Інформацію про Східну Європу для своєї праці Альбрік одержав у значній мірі від папського легата Якова, який в 40-х роках XIII ст. відвідав Угорщину.
Під 1205 р. Альбрік розповідає про похід Романа: “Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam, et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat aut disperguntur aut interficiuntur (Король Русі за ім’ям Роман від своїх земель вирушив, через Польщу прямував до Саксонії і, як удаваний християнин, прагнув зруйнувати храми, але два брати Лешко і Конрад над рікою Віслою за повелінням Господа його поразили та вбили і всіх, хто до нього приєднався, або розігнали, або знищи- ли)”.[379]
При описі смерті Лешка Бялого, яка сталася через двадцять два роки після цього (1227 р.), французький хроніст знову згадує про перемогу краківського князя і його брата над Романом, але обставин цієї перемоги не повідомляє.[380] Повертаючись до першої інформації Альбріка, треба відзначити, що загалом вона несе досить тенденційне навантаження. Давньоруський князь зображується в ній як “удаваний християнин”, якому приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин – руйнацію християнських храмів. Створюється враження, що матеріал про конфлікт Романа з польськими князями у хроніці вторинний, що він виник під сильним впливом якогось протографа, вірогідно, польського походження. І тут слід відзначити, що в хроніці є ще повідомлення з польської історії XIII ст.,[381] що говорить про можливе використання Альбріком сучасних йому польських середньовічних пам’яток, зокрема “рочників”. На нашу думку, великий інтерес істориків до свідоцтва французького хроніста про Романа Мстиславича викликаний багато в чому “екзотичністю” для Русі джерела подібного походження.
Основне джерело з історії Польщі цих років – хроніка Вінцентія Кадлубка не зберегло відомостей про похід Романа Мстиславича, хоча дослідники поділяють точку зору, що краківський єпископ, безумовно, знав про нього і на його трактування взаємин Русі і Польщі, його ставлення до східнослов’янського князя істотно вплинули саме події 1205 р.[382]
В свій час А.Бельовській, відомий дослідник і видавець польських середньовічних джерел, висловився на користь того, що докладне повідомлення про загибель Романа в “Рочніку капітульному краківському” належить саме Вінцентію: “Romanus fortissimus princeps Ruthenorumelevatur in superbiam et exaltans se in infinita multitudine sui exercitus numerosi a Lezstcone et Cunrado filiis ducis Kazimiri, cooperante Omnipotentis auxilio, qui propria virtute sublimium colla calcat, qui forcia frangit et elisa erigit, in Zauichost est in prelio interfectus. Tunc enim adeo superni opitulamnis fortitudo affuit quamquam paucissimis, qui residui de paucis exercibus dictotum ducum iam ad propria redeuntibus pro sui lassitudine remancerant, ut cum retroversi infinitas phalanges prefati Romani, dolosi et fraudulenter excidium Polomiae procurantis, audaci congressu impeterent, unus mille et duo decem milia fugaverunt. Insuper cedis valitudinem inauditam fuit protestata et exundans cruoris effusio in flumine Vizla, tunc unda ibidem nativo colore in rubrum commutante et innumerosa cadaverum ibidem in Polonorum victrici dextera cadencim multitudo (Романа, наймогутнішого князя Рутенів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лешком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у небагатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величезну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшилася, що коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, то примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різні ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною, і було в ній велика кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців – поляків)”.[383]
В хроніці Дзежви вміщена наступна інформація: “Illo quoque in tempore Romanus potentissimus princeps Ruthenorum, congregato magne numerositatis exercitu, duci Lestkoni tributo denegat, audacter se opponit, potenti manu Polonie metas aggreditur insperate. Quod cum auribus Lestkonis insonit, illico cum paucis sibi occurit in Zawichost, occupat, irruit et trucidat. Quod Rutheni cernentes, qui primum pompatice venerant, vulneratis occisisque quam plumis, confusi reliqui fuge presidium iniere (В цей же час, Роман могутній князь Рутенів, зібрав величезне військо і князю Лешкові відмовляється платити данину, нахабно виступає проти його влади і несподівано вступає в польські землі. Коли про це почув Лешко, він з невеликим загоном воїнів прямує під Завихост, де захоплює, розбиває і перемагає. Рутени, що спочатку вели себе самонадіяно, були ранені та вбиті, інші знайшли спасіння у втечі)”.[384]
373
Про місце прибалтійського регіону у взаєминах Русі і Польщі XII – XIII ст. див.: Головко О.Б. Балтійські племена в політичних взаємовідносинах Давньоруської і Польської держав (X – перша третина XIII ст.) // Україна і Польща в період феодалізму. – К., 1991. – С. 23–34.
374
Рыбаков Б.А. Древняя Русь и русские княжества XII – XIII вв. – Москва, 1982. – С. 493.
375
Engel J.Ch. Geschichte von Halitsch und Vlodimir. – Wien, 1792. – S. 512, та ін.
М.Кордуба запропонував “комбіновану” концепцію, згідно якої Роман під Завихостом уклав перемир’я з Лешком, після чого вирішив зайнятися полюванням, під час якого і загинув, зіткнувшись із загоном польського війська. Див.
Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків, 1941. – С. 53.
Історіографію питання проаналізував В.П.Пшик. Див.:
Пшик В. Трагедія під Завихостом 1205 року // Республіканець. – 1993. – № 3. – С. 22–27.
376
Abracham W. Powstanie organizacji kościoła lacińskiego na Rusi. – №?. – Lwów, 1904. – S. 98–99;
Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С. 88;
Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганях до церковної унії // Записки наукового товариства імені Шевченка. – Львів, 1917. – Т. 123/124 – С. 10.
У нашій праці (“Давньорусько-польські відносини на початку XIII ст. (Про обставини загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – К., 1991. – Вип. 1. – С. 5–8) неточно віддано пріоритет у створенні цієї історіографічної традиції М.Чубатому, хоча творцями її були перш за все А.Абрахам та С.Томашівський. М.Чубатий зробив спробу значно розширити аргументацію попередників, для чого прагув використати матеріали “Діянь єпископів хальберштатських” (Gesta episcopo- rum Halberstadensium // MGH SS. – Hannoverae, 1874. – T. 23. – P. 116) та ув’язати західну політику Романа з тогочасною діяльністю католицької церкви та папи Інокентія III. Необхідно зазначити, що в “Діяннях єпископів хальберштатських” не має свідоцтв, які коректно можна було б використати для доказу якихось контактів галицько-волинського князя з германськими володарями. В сучасній літературі точку зору про участь Романа в конфлікті Вельфів та Гогенштауфенів див.:
Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950. – С. 193;
Rhode G. Die Ostgrenze Polens. – Bd. 1. – Kőln, Graz, 1955. – S. 102;
Щавелева Н.И. Древнерусские известия Великопольской хроники // Летописи и хроники. 1976 г. – Москва, 1976. – С. 61–62;
Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К., 1979. – С. 24;
Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X–XIII ст. – К., 1983. – С. 78;
Гумилев А.Н. Древняя Русь и Великая степь. – С. 493;
Назаренко А.В. Русско-немецкие связи домонгольского времени (IX – середина XIII вв.): состояние проблемы и перспективы дальнейших исследований // Славяно-германские исследования. – Т. 1–2. – Москва, 2000. – С. 25, та ін.
В останній з перерахованих праць її автор – О.В.Назаренко – вважає, що наявність факту згадки про Саксонію в хроніці Альбріка є достатньою підставою для того, щоб не сумніватися в можливій спрямованості походу Романа Мстиславича саме в Німеччину в 1205 р.
377
Котляр Н.Ф. Галицко-Волынская Русь и Византия в XII – XIII вв. // Южная Русь и Византия. – К., 1991. –С. 20–33.
378
Ім'я французького каноніка “Альбрік” (“Albricus)” в історичній літературі дуже часто подається як “Альберік”.
379
Chronica Albrici monachi Trium fontium, a monacho Novi monasterii hoiensis interpolata. Ed. Paulus Scheffer-Boichorst // Monumenta Germaniae Historica, Scriptores. – T. 23. – Hannoverae, 1874. – P. 885.
380
Chronica Albrici monachi Trium fontium, a monacho Novi monasterii hoiensis interpolata. – P. 921.
381
Labuda G. Zaginiona kronika z pierwszej polowy XIII wieku w Rocznikach Królestwa Polskiego Jana Dlugosza. Próba rekonstrukcyi. – Poznań, 1983. – S. 71, 82.
382
Kürbis B. Komentarz // Mistrza Wicentego Kronika Polska. – Kraków, 1974. – S. 225;
Щавелева Н.И. Польские средневековые латиноязычные источники. – Москва, 1990. – С. 139, 151.
383
Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica (далі – MPH). – T. 2. – Lwów, 1872.– P. 800–801;
Bielowski A. Komentarz // MPH. – T. 2. – P. 800.
384
Kronika Dzierwy // MPH. – T. 3. – Lwów, 1878.– P. 46.